Суть дела: банк обратился в суд с иском к наследнику о взыскании долга кредитором наследодателя.
Отказывая в удовлетворении иска, суд первой инстанции, с выводами которого согласился и апелляционный суд, исходил из того, что истцом не представлено доказательств, подтверждающих, какое именно имущество получено по наследству и какова его стоимость.
Коллегия судей Гражданского суда ВС отменила решения судов предыдущих инстанций и направила дело на рассмотрение в местный суд.
Верховный Суд отметил, что правоотношения, возникшие между банком и должником (который умер), после его смерти трансформируются в обязательственные правоотношения, возникшие между кредитодателем и наследниками должника, и решаются в порядке положений ст. 1282 ГК.
При решении этой категории дел суды должны установить:
— предъявлено ли требование кредитором наследодателя к наследникам должника в сроки, определенные в чч. 2 и 3 ст. 1282 ГК, поскольку в случае пропуска таких сроков кредитор лишается права требования;
— круг наследников, принявших наследство;
— действительный размер требований кредитора (проверить расчет задолженности по состоянию на день смерти должника, который является днем открытия наследства);
— объем наследственного имущества и его стоимость, определив тем самым границы ответственности наследника (наследников) по долгам наследодателя.
Верховный Суд указал, что доказывать объем наследственного имущества и его стоимость должен наследник, который возражает против требований кредитора, поскольку ответственность наследника по обязательствам наследодателя ограничена стоимостью унаследованного имущества.
Далее
Позивач просила суд визнати за нею право власності на квартиру за набувальною давністю. Особа зазначала, що відповідачі перед виїздом за кордон у 1995 році попросили її приглянути за належною їм квартирою, залишивши їй ключі та правовстановлюючі документи. З часу виїзду за кордон відповідачі не поверталися до квартири та втратили до неї інтерес. Починаючи з 2002 року вона стала в ній проживати, утримувати у належному стані та несла витрати за житлово-комунальні послуги.
Позивач вказувала, що вона добросовісно, відкрито та безперервно володіє квартирою протягом тривалого часу, а тому є підстави для визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, оскільки позивач не довела факту добросовісності та безперервності володіння спірним майном.
Позивач подала касаційну скаргу, в якій покликалась на те, що відповідачі понад 22 роки не цікавилися своїм майном, не сплачували плату за його утримання та комунальні послуги, що є втратою інтересу до свого майна і як наслідок відмови від нього.
Касаційний цивільний суд не знайшов підстав для скасування судових рішень.
Суд касаційної інстанції нагадав, що відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.
Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю.
Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.
Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності — добросовісність заволодіння майном.
Касаційний цивільний суд зазначив, що позивач, достовірно знаючи, що відповідачі є співвласниками квартири, проживала в ній за згодою останніх. При цьому розуміла, що вона володіє чужою річчю та у неї немає правових підстав для набуття права власності на квартиру. За таких обставин ознака добросовісності володіння позивачем спірною квартирою відсутня (постанова від 07.11.2019 у справі № 683/1795/17).
Ухвалою слідчого судді районного суду надано дозвіл слідчим Державного бюро розслідувань на тимчасовий доступ до матеріалів кримінального провадження, яке перебуває у володінні НАБУ, з можливістю його вилучення.
Директор НАБУ подав апеляційну скаргу на зазначену ухвалу, але апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження на підставі ч. 4 ст. 399 Кримінального процесуального кодексу України у зв`язку з тим, що апеляційну скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
У касаційній скарзі представник НАБУ як юридичної особи, у володінні якої перебувають речі та документи, тимчасовий доступ до яких було надано за ухвалою слідчого судді, — просив скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд в апеляційному суді.
Касаційний кримінальний суд ВС задовольнив касаційну скаргу.
Аналізуючи правовий припис п. 10 ч. 1 ст. 309 КПК, колегія суддів звернула увагу , що процесуальним законом визначено можливість оскарження в апеляційному порядку не всіх ухвал слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, а лише тих, якими дозволено виїмку (вилучення) речей і документів, які мають такі властивості:
1) посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності;
2) інших, за відсутності яких фізична особа — підприємець чи юридична особа позбавляються можливості здійснювати свою діяльність.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що для вирішення питання, чи може бути оскаржено ухвалу слідчого судді про надання тимчасового доступу до матеріалів кримінального провадження в апеляційному порядку, важливо з`ясувати, чи позбавляється орган досудового розслідування (у цьому випадку — відповідний підрозділ детективів НАБУ) можливості здійснювати свою діяльність у разі вилучення у такого органу матеріалів кримінального провадження, в якому він проводить досудове розслідування.
А можливість органу досудового розслідування (підрозділу детективів НАБУ) здійснювати свою діяльність необхідно розглядати через призму завдань, виконання яких покладено на нього за ст. 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», а також ст. 2 КПК.
Крім того, ККС зауважив, що також необхідно враховувати специфіку та особливості правового статусу такого об`єкта тимчасового доступу до речей і документів, як матеріали кримінального провадження. По-перше, такі матеріали збираються у кримінальному провадженні з метою використання їх як доказів обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, а відсутність їх у кримінальному провадженні внаслідок виїмки не даватиме можливості органу досудового розслідування здійснювати свою діяльність із виконання завдань, визначених законом. По-друге, варто зважати на особливості регулювання недопущення розголошення відомостей досудового розслідування згідно зі ст. 222 КПК.
Далее
Украинцы — физические лица — имеют право кредитовать без дополнительных лицензий и документов кого захотят. Как других людей, так и компании (юрлиц), причем в тех валютах, в которых пожелают. Соответствующую правовую позицию выдала Большая палата Верховного суда, рассматривая дело №723/304/16-ц.
«Люди не обязаны получать финансовую лицензию, как считают некоторые. Они имеют право кредитовать без нее, оформляя все простой распиской или договором. Как захотят. Верховный суд внес ясность, и никакой двусмысленность быть не должно», — объяснил «Стране» старший партнер адвокатской компании «Кравец и партнеры» Ростислав Кравец.
Судебная тяжба по делу №723/304/16-ц касалась двух частных лиц и ЧП «Свитвуд Украина». Спор разворачивался вокруг тела кредита на $42,3 тыс. и процентов по нему на $36,4 тыс., начисленных с 2012 по 2016 годы.
Еще один важный момент из правовой позиции Верховного суда: человек может выдавать кредиты не только в гривне, а в любой валюте. И выдавать, и насчитывать в ней проценты. Проценты не должны взыскиваться обязательно в гривне — это четко сказано в выводе БП-ВС.
Далее
Позивач просив суд встановити факт проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 01 серпня 2005 року по 28 грудня 2009 року.
Позивач вказував на те, що у 2004 році він познайомився з відповідачкою, яка влітку 2005 року переїхала до нього, і вони спільно проживали в будинку його батьків однією сім`єю без реєстрації шлюбу: вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет та спільно вирішували всі побутові проблеми.
Навесні 2009 року вони придбали квартиру, покупцем згідно з договором купівлі-продажу квартири є відповідач. Проте фактично квартира придбана за його кошти, оскільки в 2008 році він зняв з депозитного рахунку 33 тис. дол. США, які призначені для покупки житла для його родини та під час оформлення купівлі-продажу вказаної квартири він особисто передавав покупцю гроші за квартиру.
Після придбання квартири сторони зареєстрували шлюб, у них народилося два сини, які зареєстровані у спірній квартирі з часу народження, позивач зареєструвався у квартирі у листопаді 2015 року, але протягом всього часу їх сім’я проживає у спірній квартирі.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову за недоведеністю. З цим погодився і суд касаційної інстанції.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду нагадав, що проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.
Суд зазначив, що для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всіх ознак, що притаманні наведеному визначенню.
Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.
Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.
Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно — правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що до реєстрації шлюбу, сторони не вели спільного господарства, не мали спільного сімейного бюджету та спільно не вирішували побутові проблеми. Доказів проживання однією сім`єю, спрямованого на довготривалі відносини в спірний період, крім своїх пояснень та пояснень свідка, яка є його сестрою, позивачем не надано (постанова від 30.10.2019 у справі № 643/6799/17).
Позивач просив суд визнати незаконною та скасувати постанову Управління патрульної поліції в частині накладення адміністративного стягнення та провадження в справі про адміністративне правопорушення, передбачене частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення, по відношенню до нього припинити, звільнивши його від адміністративної відповідальності шляхом винесення усного зауваження.
Особа визнавав, що зупинився за дорожньою розміткою, після подачі світлофором сигналу, який забороняє рух, але вказував, що пересік лінію та заїхав за неї лише на 0,5 метра. Позивач зазначав, що таке порушення, в якому він щиро кається, носило формальний характер та є малозначним, оскільки не створило аварійної ситуації чи перешкод іншим транспортним засобам або загрози пішоходам. На зазначені обставини, а також те, що він раніше не вчиняв ніяких порушень правил дорожнього руху, він указував інспектору, просив звільнити його від адміністративної відповідальності, обмежитися усним зауваженням, але обставин, що пом`якшують його відповідальність, інспектор не врахував.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про можливість задоволення позову. Суд скасував постанову про притягнення особи до адміністративної відповідальності за скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення в частині накладення адміністративного стягнення та змінив захід стягнення, усним зауваженням, а провадження закрив на підставі статті 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за малозначністю.
Касаційний адміністративний суд не погодився з таким вирішенням спору, скасував судові рішення, а у позові відмовив.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до приписів статті 22 КУпАП при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.
Відповідно до статті 222 КУпАП справи про адміністративні правопорушення, зокрема, передбачені частиною другою статті 122 КУпАП, розглядають органи Національної поліції.
КАС зауважив, що за своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо вирішення питання про притягнення особи до адміністративної відповідальності, зокрема на підставі частини другої статті 122 КУпАП, є виключною компетенцією уповноваженого органу, в цьому випадку — працівників органів і підрозділів Національної поліції.
Далее
