Позивач просив суд визнати недійсною довіреність, видану від її імені, визнати недійсним договір дарування житлового будинку та визнати за нею право власності на зазначений житловий будинок.
Особа покликалась на те, що на момент видання довіреності та укладення договору дарування вона знаходилася у депресивному стані у зв`язку зі смертю чоловіка та онуки, вживала ліки, які не давали можливості належно розуміти значення своїх дій, вона не пам`ятає коли і за яких обставин оформила у сільській ради спірну довіреність; вона продовжує проживає у житловому будинку понад 30 років. Також позивач мотивувала свої вимоги тим, що особа уклала договір дарування за довіреністю в своїх інтересах; довіреність, яка видавалася сільської радою знищена за закінченням строку зберігання.
Дійсність договору дарування оспорювалась з підстав, передбачених статтею 233 Цивільного кодексу України, як правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позовних вимог. Суди виходили з того, що спірна довіреність є недійсною. Крім того, з огляду на статті 37, 40 Закону України «Про нотаріат» орган місцевого самоврядування не мав повноважень посвідчувати довіреність щодо розпорядження нерухомим майном. Суд дійшов висновку, що договір дарування слід визнати недійсним з підстав, передбачених статтею 233 ЦК України, оскільки після укладення договору позивач позбавлена свого нерухомого майна, яке є її єдиним місцем проживання.
Касаційний цивільний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Суд касаційної інстанції спростував висновки судів щодо недійсності довіреності. Суд зазначив, що суди дійшли помилкового висновку про те, що на момент посвідчення спірної довіреності секретар сільської ради не мала повноважень посвідчувати довіреність особи щодо розпорядження нерухомим майном, оскільки до набрання чинності Законами України № 1054-VI та № 1055-VI заборони на посвідчення довіреностей посадовою особою органу місцевого самоврядування на право розпорядження нерухомим майном не існувало. Також ВС вказав, що оскільки за правовою природою довіреність є одностороннім правочином, явні описки у зазначені дати її посвідчення за умови додержання вимог, встановлених частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України, не можуть бути підставою для визнання спірної довіреності недійсною.
Не погодився КЦС й з висновками судів щодо наявності підстав для визнання договору дарування недійсним на підставі статті 233 ЦК України.
Так, у пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
КЦС зауважив, що визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності волевиявлення особи на вчинення правочину на тих умовах, на яких його було укладено.
Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій виходили з того, що особа довідалася про існування виданої 21 грудня 2004 року від її імені довіреності та укладення спірного договору дарування лише у 2016 році.
Тобто, суди встановили, що волевиявлення позивача в момент укладення правочину де-факто було відсутнє.
ВС дійшов висновку, що ураховуючи зазначені обставини, спірний договір дарування не може бути визнаний таким, який вчинено під впливом тяжкої обставин, оскільки підставою для визнання правочину недійсним відповідно до статті 233 ЦК України є добровільність його вчинення.
ВС роз’яснив, що лише за наявності волевиявлення на видання довіреності позивач могла доводити у суді, що за відсутності тяжкої обставини вона не надавала б особі право в її інтересах укладати договір щодо розпорядження належним їй домоволодінням.
За таких обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не мали правових підстав для визнання недійсними довіреності та договору дарування (постанова від 16.10.2019 у справі № 185/7043/16-ц).
Далее
Судова практика щодо визнання права на проживання та реєстрацію без згоди власників зводиться до наступного: право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є. Із припиненням права власності особи втрачається і право користування жилим приміщенням у членів її сім`ї.
Частиною 1 статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За згодою власника квартири член його сім`ї вправі вселяти в займане ним приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
До членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині 2 статті 64 ЖК України, а саме: дружина наймача (власника), їхні діти і батьки. Членами сім’ї наймача (власника) може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем (власником) і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом.
Отже, ознака спільного проживання в даному випадку є обовязковою умовою розуміння сім`ї.
Верховний Суд, розглядаючи справу №731/34/17, вирішував питання: чи мають право на проживання у квартирі особи, які не є членами сім`ї власника і щодо яких власник не бажає дати згоду на реєстрацію місця проживання?
Маємо ситуацію: чоловік і жінка після одруження та народження спільної дитини почали жити в будинку батьків чоловіка. Останні надали згоду на реєстрацію місця проживання лише свого сина. Через кілька років подружжя розлучилось, однак жінка та дитина продовжували жити у спірній квартирі.
Власники квартири — відповідачі у справі — мешкають за іншими адресами, не у спірній квартирі.
В позовній заяві позивач (жінка) стверджує про наявність у неї права на реєстрацію в зазначеній квартирі, оскільки вона там постійно проживає зі згоди власників та довгий час проживала зі своїм колишнім чоловіком. Відповідачі апелювали, посилаючись на положення ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України, та вказували на право розпоряджатися своєю квартирою на власний розсуд. Один з відповідачів наголошував, що він ніколи не заперечував проти проживання позивачки у своїй квартирі, однак надавати дозвіл на реєстрацію у власній квартирі особі, яка не є членом родини, не бажає.
Суди першої та апеляційної інстанції залишили позовну заяву без задоволення. Позивачами не було доведено, що вони протягом часу проживання в спірній квартирі (з 2002 року) були чи є членами сім`ї власників квартири в житлових правовідносинах, що між позивачами та власниками було досягнуто згоди про самостійне право користування квартирою чи укладено договір найму жилого приміщення.
Важливою підставою для відмови в задоволенні позову стала наявність іншого приватизованого приміщення у позивачів.
Верховний Суд погодився з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій і визначив, що при вселенні позиваки та її неповнолітнього сина між нею та власниками квартири було обумовлено, що самостійного права користування спірною квартирою вони не набувають. За таких обставин підстави для визнання за позивачами права на користування жилим приміщенням та для реєстрації позивачів у спірній квартирі без згоди власників відсутні.
Верховний Суд наголошує: наявність у позивача іншого приватизованого приміщення є підставою для відмови у задоволенні позову про визнання права проживання та реєстрації без згоди власників.
За особою, яка проживає у наймача жилого приміщення як член його сім`ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання у приватизованому нею жилому приміщенні.
«Доводи заявника про те, що фактично для визнання права на проживання у житловому приміщенні пріоритетне значення має сам факт проживання в ньому, який не заперечують і самі власники, не заслуговують на увагу, оскільки визнання права проживання автоматично породжує право на реєстрацію місця проживання. Як встановлено, власники категорично заперечують щодо реєстрації», — говориться в рішенні Верховного Суду.
Далее
??Постанова ВП ВС від 15.10.2019 № 903/129/18 (12-72гс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85174593
⚡Ключові тези:
✔️1.1. У лютому 2018 року заступник прокурора Волинської області звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом в інтересах держави в особі Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області до фізичної особи — підприємця Дармовиса С. А. , у якому просив зобов`язати відповідача повернути Городищенській сільській раді Луцького району Волинської області земельну ділянку водного фонду площею 10,4374 га з кадастровим номером 0722881700:01:001:1315, розташовану на території Городищенської сільської ради, за актом приймання-передачі у стані, придатному для подальшого використання.
✔️1.2. Позовні вимоги обґрунтовано невиконанням відповідачем умов договору оренди водних об`єктів та земель водного фонду від 17 листопада 2005 року, зареєстрованого 21 лютого 2006 року Державним підприємством «Центр державного земельного кадастру» Державного комітету України по земельних ресурсах за № 040607600011 (далі — договір оренди), щодо повернення земельної ділянки водного фонду у зв`язку з припиненням дії договору.
✔️6.37. Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, пункт 35).
✔️6.38. Згідно зі статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
✔️✔️6.40. При цьому, хоч договір оренди й не було поновлено на новий строк на підставі статті 33 Закону України «Про оренду землі», у зв`язку з чим він припинив свою дію 21 лютого 2016 року, але Городищенська сільська рада Луцького району Волинської області неналежно виконувала свої повноваження щодо вжиття заходів з повернення земельної ділянки, переданої за договором оренди, а фізична особа — підприємець Дармовис С. А. продовжував використання указаної ділянки без відповідних правових підстав.
✔️6.41. Отже, у цьому випадку необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку — місцевої громади) й орендаря, повернення землі у комунальну власність та відновлення порушеного порядку розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, дотримання принципу раціонального використання землі, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
✔️✔️6.43. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян — членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
Адміністративний позов позивача щодо зобов`язання відповідача призначити та виплатити пенсію за віком відповідно до пункту 6 статті 13 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з 03 лютого 2015 року, постановою суду було задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з наявності у позивача права на зарахування стажу роботи у період з 09 лютого 1998 року по 31 серпня 1999 року до стажу, який дає право на пільгове призначення пенсії.
У касаційній скарзі відповідач звертає увагу на те, що у трудовій книжці позивача містяться неточності в частині назви підприємства, на яке позивача прийнято на роботу та з якого його звільнено. У зв`язку із чим вважає, що, відмовляючи позивачу у призначенні пенсії, діяв відповідно до вимог чинного законодавства.
Відмова у призначенні пенсії за віком вмотивована тим, що позивачем не надані документи, які підтверджують необхідний стаж 20 років згідно з пунктом 7-2 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Позиція Верховного Суду
Пунктом 1 цього Порядку передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
У тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугою років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. У довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до якого включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка. У разі відсутності правонаступника підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугою років, установленої для окремих категорій працівників, здійснюється у порядку, визначеному Пенсійним фондом України за погодженням з Мінпраці та Мінфіном (пункт 20 Порядку).
Механізм підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установленої для окремої категорії працівників у разі ліквідації підприємства, установи та організації без визначення правонаступника, визначений Порядком підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, затвердженим Постановою правління Пенсійного фонду України 10 листопада 2006 року №18-1 (далі — Порядок №18-1).
Як вірно встановлено судами, позивачем надано лист, який підтверджує розміщення на території Надимського району Надимського філіалу Товариства з обмеженою відповідальністю «Стройпуть». За даними Єдиного державного реєстру платників податку, ТОВ «Стройпуть» знято з податкового обліку у зв`язку з ліквідацією за рішенням суду. Згідно з положенням про Надимську філію Товариства з обмеженою відповідальністю «Стройпуть», філія не є юридичною особою, діє від імені товариства.
Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується із судами попередніх інстанцій, які дійшли висновку про те, що як на момент прийняття на роботу, так і на момент звільнення позивача ТОВ «Стройпуть» було зареєстровано як юридичну особу, а Надимська філія ТОВ «Стройпуть» мала право виступати від імені товариства.
Таким чином, формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів Пенсійного фонду обмежувати реалізацію конституційного права особи на соціальний захист.
Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.
Однак, як встановлено судами, відповідачем не здійснено жодних дій, спрямованих на отримання відомостей, додаткових документів, на підставі яких можна було б додатково підтвердити пільговий стаж позивача.
З рішенням по справі №638/18467/15-а можна ознайомитись за посиланням.
Далее
