Позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності за невиконання вимог дорожнього знаку 2.2., а саме: здійснення проїзду перехрестя без зупинки.
Позивач, оскаржуючи постанову про притягнення до адміністративної відповідальності, покликався на те, що дорожній знак 2.2. «Проїзд без зупинки заборонено» установлений з порушенням вимог Правил дорожнього руху і національного стандарту, був частково закритий гілками дерев, унаслідок чого він його не бачив.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Суди виходили з того, що відеозаписом зафіксовано пояснення позивача, згідно з якими, він не заперечує факту вчинення ним адміністративного правопорушення.
Апеляційний суд зазначив, що знак пріоритету «STOP» (напис знаходиться на червоному фоні) фізично видно з проїзної частини, а тому позивач зобов`язаний був виконати його вимоги. А знаходження вказаного дорожнього знаку в місці росту дерев і кущів не позбавляє водія обов`язку слідкувати за розміщенням знаків і виконувати їхні вимоги за умови знаходження в зоні бачення.
Касаційний адміністративний суд Верховного Суду вирішив направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
КАС нагадав, що саме відповідач як суб`єкт владних повноважень зобов`язаний довести правомірність прийнятого ним рішення. А суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про обов`язок позивача доводити відсутність його вини у вчиненні адміністративного правопорушення.
Суд касаційної інстанції зауважив, що позивач, зазначаючи про відсутність підстав для притягнення його до адміністративної відповідальності, дійсно не заперечував факту проїзду без зупинки перехрестя, перед яким установлено дорожній знак 2.2., водночас наголошував на тому, що не бачив указаний знак, оскільки він знаходився в кущах і був закритий гілками дерев.Також позивач зазначав, що дорожній знак 2.2. «Проїзд без зупинки заборонено» установлений з порушенням вимог ПДР та ДСТУ, а саме: перед ним не встановлено знак 2.1 з додатковою табличкою 7.1.2.
Позивач указував на неналежну організацію дорожнього руху на вказаному перехресті, що стало причиною невиконання ним вимог указаного дорожнього знака, тобто фактично заперечував свою вину у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП, та надав чорно-білі фотографії дорожнього знаку 2.2. зроблені з різних ракурсів і з різної відстані.
Касаційний адміністративний суд зазначив, що судами попередніх інстанцій не надано оцінку вказаним обставинам, не досліджено організацію дорожнього руху на ділянці дороги, на якій встановлений дорожній знак 2.2., за порушення вимог якого позивача притягнуто до відповідальності, та не надано оцінку доказам з урахуванням конкретних обставин дорожньої-транспортної ситуації за участю позивача та зазначених правових норм. Судами попередніх інстанцій не встановлено чи розкрита відповідачем суб`єктивна сторона правопорушення, а саме: чи вплинула організація дорожнього руху та інші обставини, які не залежали від позивача, на дотримання ним вимог ПДР.
Тому КАС дійшов висновку про недотримання судами попередніх інстанцій принципу офіційного з`ясування усіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (постанова від 09.10.2019 у справі № 337/3816/16-а).
Далее
Позивач просив суд визнати за ним право власності на земельну ділянку в порядку спадкування; визнати частково недійсними заповіт та свідоцтво про право на спадщину за цим заповітом в частині заповіту та отримання у спадщину пансіонатом земельної ділянки.
Позивач зазначав, що власник спірної земельної ділянки передав її у фактичну власність позивача, отримавши від нього за це оплату у сумі 4000 грн, про що було складену письмову розписку. У зв`язку з існуванням мораторію на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення, передача її у власність була оформлена шляхом видачі нотаріально посвідченої довіреності, якою він уповноважив позивача вчиняти певні дії щодо вказаної земельної ділянки, в тому числі підписувати договори та отримувати плату за договорами.
Крім того, померлий оформив заповіт, яким зробив розпорядження на випадок своєї смерті про те, що заповідає вказану земельну ділянку позивачу.
Позивач звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право власності на спадкову земельну ділянку, проте йому відмовлено з тих підстав, що померлий склав заповіт, яким все своє майно заповів пансіонату.
Позивач вказував, що, надаючи наступний заповіт, у якому майно не конкретизоване, померлий, не будучи обізнаним у чинному законодавстві України, не мав на увазі земельну ділянку площею 4,06 га, оскільки вважав, що вона вже йому не належить.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Суди виходили із того, що попередній заповіт є скасованим, відтак права на спадкування позивач не має.
Касаційний цивільний суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій.
Суд зазначив, що у частині другій та четвертій статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
При складенні заповідачем декількох заповітів може мати місце їх «конкуренція», оскільки необхідно з`ясувати, який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно.
КЦС вказав, що аналіз частини другої та третьої статті 1254 ЦК України дозволяє констатувати, що законодавець для випадку, коли заповідачем складено декілька заповітів, передбачив правила, що повинні враховуватися для того, щоб визначити, який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно. Такі правила полягають в тому, що:
по-перше, внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту;
по-друге, внаслідок складення нового заповіту відбувається часткова втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт частково суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт тільки частково скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі двох заповітів.
Далее
Формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду щодо обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист. Про це заявила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом особи до Шевченківського об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова про зобов’язання вчинити певні дії.
Позивачка звернулася до Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком, в якій їй було відмовлено. Відмова у призначенні пенсії за віком вмотивована тим, що позивачка не надала документів, які підтверджують необхідний стаж (20 років). Крім того, відповідач зазначив, що у трудовій книжці позивачки містяться неточності в частині назви підприємства, на яке її прийнято на роботу та з якого звільнено.
Верховний Суд підтримав рішення судів попередніх інстанцій, якими позовні вимоги було задоволено.
У ст. 46 Конституції України зазначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Так, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом міністрів України (cт. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення»).
Постановою Кабінету міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній. Пунктом 1 цього Порядку передбачено, що за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Суд зазначив, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. У разі відсутності правонаступника підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установленої для окремих категорій працівників, здійснюється у порядку, визначеному Пенсійним фондом України за погодженням з Мінпраці та Мінфіном. Механізм підтвердження таких періодів роботи визначений Порядком підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України 10 листопада 2006 року №18-1.
Крім того, колегія суддів вказала, що, приймаючи документи, орган, який призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта і документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності). Орган, що призначає пенсію, за наявності сумнівів має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.
Однак, як встановлено судами, органом Пенсійного фонду України не здійснено жодних дій, спрямованих на отримання відомостей або додаткових документів, на підставі яких можна було б переконатися у достовірності поданих документів на підтвердження пільгового стажу позивачки.
Постанова Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі №638/18467/15-а (адміністративне провадження №К/9901/17572/18).
Далее
Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу № 909/1294/15 на розгляд Великої Палати ВС, оскільки вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 грудня 2009 року у справі № 33/45-09-1388.
Так, у рішенні ВСУ зазначено, що спосіб відступлення учасником товариства своєї частки іншим учасникам обирається її власником, і закон допускає відступлення як шляхом укладення угод, так і іншим чином.
Аналогічний правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду від 17 липня 2018 року у справі № 916/2386/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 904/9835/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 903/568/17.
Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від цих висновків і вказала на те, що відступлення учасником ТОВ частки у статутному капіталі товариства, передбачене ст. 147 Цивільного кодексу України та ст. 53 Закону України «Про господарські товариства», є відчуженням частки і потребує волевиявлення особи, яка її відчужує, й особи, яка приймає її у власність. Відступлення (відчуження) частки не є самостійним непоіменованим видом договору, оскільки відбувається шляхом укладання договору купівлі-продажу, міни, дарування тощо.
Такий договір може укладатися в усній або письмовій формі залежно від вимог чинного законодавства України та статуту товариства. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Велика Палата ВС також зауважила, що відповідно до вимог статей 717, 719 ЦК України договір дарування частки (корпоративних прав) у статутному капіталі товариства має вчинятися у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним. Письмова форма договору дарування частки може вважатися дотриманою, зокрема, якщо волевиявлення сторін викладено в заяві учасника на ім’я товариства та протоколі загальних зборів учасників товариства за умови, що в цих документах зазначено про безоплатність передачі частки і протокол містить підписи обох сторін правочину (дарувальника і обдаровуваного).
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 909/1294/15 (провадження № 12-33гс19) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/84814533.
Вироком суду особу було засуджено за ст. 118 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк два роки. Захисник у касаційній скарзі просив судові рішення щодо особи скасувати і закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення,оскільки його підзахисний діяв у стані необхідної оборони, що відповідно до ст. 36 КК виключає кримінальну відповідальність.
Касаційний кримінальний суд скасував вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді першої інстанції.
Суд зазначив, що в ході судового розгляду представником потерпілих — було заявлено відвід судді, заяву про відвід було задоволено та передано кримінальне провадження щодо на розгляд іншому судді. Підставою для задоволення відводу в цій ухвалі було зазначено п. 4 ч. 1 ст. 75 КПК, оскільки викладені в заяві про відвід обставини викликали сумніви у неупередженості судді.
Під час підготовчого судового засідання потерпілим було знову заявлено відвід судді. Заяву про відвід розглядала суддя яку було відведено в цьому кримінальному провадженні в зв`язку з наявністю обставин, які викликали сумнів у її неупередженості. За наслідками розгляду в задоволенні заяви потерпілого було відмовлено.
Касаційний кримінальний суд зазначив, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, безсторонність (неупередженість) суду в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції має визначатися згідно з (i) суб`єктивним критерієм, врахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об`єктивним у цій справі, та (ii) об`єктивним критерієм, іншими словами, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (рішення у справах: «Фей проти Австрії», «Ветштайн проти Швейцарії»).
Проте, між суб`єктивною та об`єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об`єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об`єктивний критерій), а також може бути пов`язана з питанням його або її особистих переконань (суб`єктивний критерій) (див. рішення у справі «Кіпріану проти Кіпру»).
У деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб`єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об`єктивної безсторонності (рішення у справі «Пуллар проти Сполученого Королівства»). У цьому відношенні навіть вигляд має певну важливість — іншими словами, «має не лише здійснюватися правосуддя — ще має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (рішення у справі «Де Куббер проти Бельгії»).
Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судом не було забезпечено достатніх гарантій для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності, оскільки питання про відвід головуючого судді, який ухвалив вирок щодо особи , вирішувалося суддею,котра, виходячи з приписів п. 4 ч. 1ст. 75 КПК, не мала права брати участі у кримінальному провадженні (постанова від 17.09.2019 у справі № 277/599/15-к ).
Далее
Позивач оскаржив до суду наказ товариства про дисциплінарне стягнення та про позбавлення премії. Позивач покликався на те, що жодних дисциплінарних проступків він не вчиняв, трудової дисципліни не порушував та належним чином і в повному об`ємі виконував всі свої посадові обов`язки, які визначені посадовою інструкцією.
Відповідно до обставин справи працівнику було оголошено догану за порушення трудової дисципліни — систематичне передчасне залишення робочого місця. Позивач вказував на поважність причин залишення території товариства для вирішення службових питань.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову. У касаційній скарзі позивач зазначав, зокрема, про те, що суд першої інстанції самостійно визначив дату виявлення проступку дати написання службової записки та доповідної записки без будь-яких підтверджень (письмових доказів) зі сторони відповідача. А судом апеляційної інстанції не встановлювались обставини щодо чіткої дати виявлення проступку.
Касаційний цивільний суд не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги.
Суд зазначив, що відповідно до частини першої статті 148 Кодексу законів про працю України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці.
Частиною другою статті 148 КЗпП України передбачено, що дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Доводи скаржника щодо пропущення строків застосування дисциплінарного стягнення ВС визнав такими, що не заслуговують на увагу.
ВС зауважив, що норма статті 148 КЗпП України передбачає обчислення місячного строку для застосування дисциплінарного стягнення з дня виявлення саме проступку як такого. Тобто під виявленням проступку розуміється не лише виявлення факту (певного діяння), а й встановлення працівника, який учинив ці діяння, протиправність цих діянь, вину працівника, наявність шкідливих наслідків, причинного зв`язку між правопорушенням та шкідливими наслідками.
А позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у місячний строк з дня виявлення факту порушення трудової дисципліни та не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку (постанова від 07.10.2019 у справі№ 718/801/17).
Далее
