Фабула справи: прокурор звернувся до суду із скаргою на дії заступника начальника районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції (далі — заступник начальника районного відділу ДВС).
Суд першої інстанції вимоги скарги прокурора задовольнив частково. Визнав неправомірними та скасував повідомлення заступника начальника районного відділу ДВС про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа про стягнення із ОСОБА_1 на користь прокуратури відшкодування судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги. Апеляційний суд ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
Мотивація касаційної скарги: заступник начальника районного відділу ДВС стверджує, що виконавчий документ повинен відповідати вимогам, встановлених ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», у разі невідповідності яким державний виконавець повертає документ стягувачу без виконання. Стягувач не позбавлений можливості звернутися до суду для приведення виконавчого документа відповідно до вимог закону, однак такі дії прокурор не вчиняв.
Правова позиція Верховного Суду: ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у виконавчому документі зазначаються: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника — фізичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб — за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб — платників податків); резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); строк пред`явлення рішення до виконання.
Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред’явлення, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до ст. 26 цього Закону (п. 6 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавчий збір»).
Разом з тим, за змістом ч. ч. 1, 2 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
П. 3 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.
Висновки: відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання.
Ключові слова: стягнення за виконавчим документом, вимоги до виконавчого документа, неправомірне рішення державного виконавця, сфера компетенції державного виконавця
Далее
Судом першої інстанції позов задоволено. Приймаючи таке рішення районний суд виходив з того, що відповідальною організацією для проведення своєчасного скринінг-обстеження є лікарня, однак, своєю бездіяльністю її робітники створили загрозу життю та здоров`ю малолітньої дитини, а саме: навіть після отримання тест-наборів проведення скринінг-обстеження дитини проведено не було, про зупинення неотальних скринінгів та рекомендації щодо альтернативної діагностики генетичних захворювань відповідні організації не повідомлялись.
В свою чергу апеляційний суд вказане рішення змінив та зменшив суму відшкодування до 50 000 грн. виходячи з того, що моральна шкода була завдана в умовах, коли не всі обставини, що сприяли збільшенню розміру такої моральної шкоди (відсутність держзакупки тест-систем тощо) повністю могли бути усунені виключними діями адміністрації відповідача.
На рішення апеляційного суду позивачем подано касаційну скаргу, яку Касаційним цивільним судом задоволено – рішення суду апеляційної інстанції скасовано та залишено в силі рішення районного суду.
Приймаючи таке рішення КЦС виходив із наступних міркувань.
Відповідно до положень 6.2.1 Наказу Міністерства охорони здоров`я «Про заходи удосконалення медичної допомоги хворим на фенілкетонурію в Україні» від 29 травня 2005 року, передбачено забезпечення укладання протягом січня кожного року договорів з медико-генетичними центрами про проведення обстежень новонароджених на фенілкетонурію згідно з розподілом регіонів обслуговування. Окрім цього, п. 6.2.2. даного наказу передбачено забезпечення своєчасної передачі зразків крові (не пізніше тижня з моменту забору крові) в медико-генетичні центри згідно з розподілом регіонів обслуговування для проведення постскринінгового обстеження дітей.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав і полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна і таке інше Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При вирішенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода — відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
Згідно статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
У даній справі при поставці необхідних матеріалів для проведення дослідження на ФКУ лікарською установою не були досліджені архівні копії зразків крові всіх новонароджених дітей, за період відсутності тест-наборів для проведення дослідження МНС на ФКУ, а відсутність інформування позивачки було одним з елементів об`єктивної сторони, які, у сукупності з іншими, призвели до завдання моральної шкоди.
При цьому висновку про можливість зменшення розміру моральної шкоди суд апеляційної інстанції дійшов без витребування та дослідження нових доказів, натомість судами було встановлено, що після поставки необхідних матеріалів для проведення дослідження ФКУ лікарською установою не були досліджені архівні копії зразків крові всіх новонароджених дітей, за період відсутності тест-наборів для проведення дослідження МНС на ФКУ, про зупинення неотальних скринінгів та рекомендації щодо альтернативної діагностики генетичних захворювань відповідні організації не повідомлялись, а тому такий висновок суду апеляційної інстанції є не обґрунтованим.
Із повним текстом постанови КЦС ВС можна детально ознайомитися за посиланням.
Заступник військового прокурора звернувся до суду з позовом до Концерну «Військторгсервіс» про припинення права користування військовим нерухомим майном, оскільки спірне приміщення упродовж тривалого часу не використовується і перебуває у занедбаному стані.
Господарські суди всіх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили про те, що у матеріалах справи немає доказів стану майна на день виникнення у відповідача права господарського відання, тому неможливо встановити факт знищення чи пошкодження майна як підставу для припинення права користування ним. Крім того, обраний військовим прокурором спосіб захисту цивільного права не передбачений законом, оскільки право користування майном як невід`ємна складова права господарського відання не може бути виокремлено самостійно та припинено без припинення права володіння та права розпорядження цим майном. Суд зазначив, що припинення правовідношення як спосіб захисту передбачений статтею 16 Цивільного кодексу України, не тотожний припиненню права користування майном.
Погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Касаційний господарський суд, роз’яснив, що, передаючи іншій особі майно на праві господарського відання, власник надає можливість відповідному суб`єкту підприємництва саме володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, водночас із певними обмеженнями. Однак встановлення таких обмежень щодо певного виду майна не може свідчити про виключення однієї зі складових права господарського відання. Суть права господарського відання полягає у сукупності прав щодо володіння, користування і розпорядження, а встановлені обмеження є лише унормуванням можливостей їх реалізації. Той факт, що відповідач не може розпоряджатись повною мірою спірним майном без згоди власника — Міністерства оборони України, не спростовує належності майна Концерну «Військторгсервіс» на праві господарського відання, а є реалізацією особливого режиму права власності на відповідне майно. У безспосередньому взаємозв`язку володіння, користування і розпорядження за своєю правовою природою слугує реалізації права господарського відання та фактично становить цілісний комплекс прав, який відповідно до мети своєї господарської діяльності може реалізовувати суб`єкт господарювання.
А тому звернення із позовною заявою щодо припинення права користування є неналежним способом захисту і не може бути задоволено з урахуванням нерозривності складових права господарського відання, припинення кожної з яких окремо суперечитиме цілісності такого права та можливості його реалізації відповідною особою.
Крім того, ВС зауважив, що для надання висновку про погіршення стану нерухомого майна, важливим є з`ясування стану, в якому майно перебувало до певного часу, що дає змогу за визначальними ознаками встановити зміни, які відбулися щодо погіршення його якісних особливостей. А сам лише факт виявлення незадовільного стану окремих складових майна у певний момент, без визначення стану, в якому майно перебувало до переходу у володіння до іншої особи, не може слугувати безумовною підставою для встановлення негативних змін, які настали внаслідок діяльності такої особи (постанова від 12.09.2019 у справі № 926/1102/18).
Далее
Попри те, що стосовно особи суд не ухвалював обвинувального вироку, закривши провадження, покладання на цю особу цивільно-правової відповідальності не становило порушення ст. 6 п.2 (Презумпція невинуватості) Конвенції.
ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Флешнер проти Німеччини» (заява №61985/12). Про це повідомляє інформаційний ресурс «ECHR.Ukrainian Aspect».
Герхард Флешнер та ще чотири особи були обвинувачені в викраденні людини. Усі вони крім Флешнера були визнані винними у вчиненні злочину. Того визнали недієздатним, а відтак, справу щодо нього було закрито.
Пізніше жертва викрадення подала позов та виграла суд в рамках цивільного провадження. Суд покладався на факти, викладені у рішенні, винесеному кримінальним судом, а саме те, що Флешнер та інші обвинувачені вчинили певні дії, що становили елементи складу злочину. Суд встановив цивільно-правову відповідальність Флешнера, незважаючи на припинення кримінального провадження проти нього.
Оскарження цього рішення успіху не мало.
Тоді Флешнер, посилаючись, на статтю 6 п.2 (презумпція невинуватості) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, звернувся до Європейського суду з прав людини. Він скаржився, зокрема, на те, що був визнаний відповідальним за злочин незважаючи на те, що кримінальне провадження проти нього було припинене.
Втім, Суд у Страсбурзі констатував відсутність порушення конвенційних гарантій.
З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Флешнер проти Німеччини» (заява №61985/12) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Водій оскаржив постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за статтею 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Відповідно до постанови водій не виконав вимогу дорожнього знаку «Проїзд без зупинки заборонено», а також не пред`явив на законну вимогу працівника поліції посвідчення водія відповідної категорії, чим порушив пункт 2.4 Правил дорожнього руху України, та допустив адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 126 КУпАП.
Суд першої інстанції скасував постанову про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, а суд апеляційної інстанції ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Суд апеляційної інстанції з відеозапису реєстратора встановив, що не зафіксовано безумовний та очевидний факт порушення позивачем ПДР України (порушення вимог дорожнього знаку), лише зафіксовано факт, що позивач на вимогу патрульного поліцейського не пред`явив жодного документа, а саме: посвідчення водія, технічного паспорту на транспортний засіб та полісу (сертифікат) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката «Зелена картка»).
Апеляційний адміністративний суд зазначив, що факт порушення позивачем частини першої статті 126 КУпАП, а саме не пред`явлення на вимогу поліцейського документів для перевірки встановлено відеозаписом, а тому оскаржувана в межах даної справи постанова винесена правомірно, за формою та змістом відповідає вимогам статті 283 КУпАП, а тому підстави для її скасування відсутні.
В касаційній скарзі позивач покликався на те, що він мав право не пред`являти посвідчення водія та реєстраційний документ на транспортний засіб на вимогу поліцейського для перевірки, доки останній не доведе, що зупинка його транспортного засобу була законною.
Таку позицію водія Касаційний адміністративний суд визнав необґрунтованою. Суд касаційної інстанції зазначив, що доводи позивача не мають відношення до обов`язку водія транспортного засобу мати при собі та пред`явити на вимогу поліцейського для перевірки документи.
Верховний Суд наголосив, що право органів Національної поліції перевіряти наявність посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб кореспондується із обов`язком водія мати при собі та на вимогу працівника поліції пред`явити такі документи.
З відеозапису судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач зазначив про готовність пред`явити документи лише після надання йому доказів вчинення ним порушення правил дорожнього руху, що стали підставою для зупинки його транспортного засобу. При цьому, на пропозицію працівника патрульної поліції пройти для огляду необхідних доказів, позивач відповів відмовою.
ВС звернув увагу й на те, що притягнення позивача до відповідальності та накладення стягнення за частиною першою статті 126 КУпАП за одне правопорушення з числа вчинених, є обґрунтованим, навіть коли факт невиконання вимог знаку пріоритету 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено» не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи (постанова від 25.09.2019 у справі № 127/19283/17).
Далее
