Европейский суд по правам человека 28 сентября 2019 года рассмотрел дело Skomorokhov v. Ukraine, в котором констатировал нарушение ст. 3 Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод в связи с пытками заявителя правоохранителями.
В июле 1995 года было возбуждено уголовное дело в связи с преднамеренным убийством Ч. организованной бандой в Ивано-Франковске в том же году. В марте 2001 года С. был объявлен в розыск в качестве подозреваемого в этом разбирательстве. 29 марта 2002 г. С. был задержан милицией.
По словам С., в тот день он был похищен из своей квартиры в Харькове группой людей в масках и увезен в наручниках и в черной шляпе на голове, мешавшей его зрению, в заброшенный полицейский участок «Восточный» в Орджоникидзевском районе Мариуполя («отделение милиции»), где он оставался в наручниках в холодной бетонной камере до утра следующего дня.
Между 30 марта и 6 апреля 2002 года С. был заключен без всякой фиксации этого факта милицией; его ежедневно доставляли в Главное управление милиции в г. Мариуполе, а вечером отвозили обратно. Заявитель постоянно находился в наручниках; ему не давали пищи и не оказывали медицинскую помощь. В период с 30 марта по 3 апреля 2002 С. пытали и жестоко с ним обращались с целью получения от него признательных показаний в совершении преступлений в Одесской области как члена организованной преступной группы.
2 и 3 апреля этого же года С. снова пытали. Не имея сил терпеть пытки, он согласился предоставить признательные показания. Ему был предоставлен список нераскрытых преступлений, совершенных в Одесской области, и, в соответствии с инструкциями работников милиции, он был вынужден выбрать те, в которых позже признался.
4 апреля 2002 года Управление милиции сделало шесть заявлений о добровольном признании. В тот же день С. также предоставил Управлению добровольное признание в умышленном убийстве Ч. в г. Ивано-Франковске.
6 апреля 2002 года был составлен протокол об аресте заявителя, и в этот же день он был помещен в Мариупольский изолятор временного содержания, где находился до 20 апреля 2002 года.
9 апреля 2002 года С. был допрошен в качестве свидетеля по «Мариупольским убийствам»; следователь предоставил заранее написанный протокол допроса, в котором «С . было известно о мариупольских убийствах». Он отказался подписывать протокол и отметил свои замечания в конце документа.
21 апреля 2002 года С. был переведен в Ивано-Франковское ИВС в связи с разбирательством по делу об убийстве Ч. Учитывая, что С. получил ряд травм, он не был госпитализирован, но отправлен в городское отделение травматологии. Там ему поставили диагноз «гранулирующие раны на запястьях» и оказали соответствующую медицинскую помощь.
С. был осмотрен экспертом 23 апреля, и 25 мая был составлен соответствующий протокол, согласно которому травмы, по словам эксперта, были вызваны твердыми тупыми предметами за одну или две недели до обследования.
В неустановленную дату материалы дела об убийстве Ч. были направлены в Ивано-Франковский апелляционный суд как суд первой инстанции. 25 октября 2002 года С. и другие лица были признаны виновными в участии в организованной преступной группе и убийстве Ч. С. было назначено наказание в виде шести лет лишения свободы.
20 февраля 2003 года Верховный Суд Украины оставил в силе обвинительный приговор суда в отношении С.
14 июня 2007 года Одесский областной апелляционный суд в качестве суда первой инстанции признал заявителя виновным по предъявленному обвинению и назначил наказание в виде пожизненного лишения свободы. Тем же приговором суда были также признаны виновными и другие обвиняемые. Осуждение заявителя в большей степени основывалось на признании и протоколе его допроса в качестве свидетеля 9 апреля 2002 года, а также на показаниях, предоставленными другими обвиняемыми по делу заявителя.
21 июня 2011 года Верховный Суд Украины оставил в силе обвинительный приговор в отношении С.
С 21 мая 2002 по февраль 2007 года заявитель неоднократно жаловался на пытки правоохранителями, приводя детали и предоставляя результаты медицинских осмотров. В ответ заявитель получал письма, в которых указывалось, что доказательств его задержания и пыток работниками милиции нет и, соответственно, нет необходимости проводить расследование по этому поводу. Жалобы заявителя на бездействие органов прокуратуры были безуспешными. Жалоба заявителя на пытки и жестокое обращение со стороны работников милиции была отклонена судами при рассмотрении дела «Одесских убийств» как необоснованная.
С. подал жалобу в ЕСПЧ, обосновывая ее тем что, что милиция подвергала его пыткам с целью получения признания в совершении преступлений и что эффективное расследование его жалоб не проводилось. Заявитель ссылался на статью 3 Конвенции.
Европейский Суд отмечает, что заявитель несколько раз подавал жалобу на жестокое обращение. Поэтому властям были предоставлены соответствующие возможности для борьбы с предполагаемым жестоким обращением на национальном уровне. Тем не менее, нет никаких оснований полагать, что прокуроры принимали какое-либо процессуальное решение в соответствии со статьей 97 УПК в ответ на жалобу заявителя. Вместо этого заявителю были отправлены письма, информирующие его об отсутствии оснований для возбуждения прокурорской проверки.
Действующее законодательство не связывает прекращение обязательства с наличием судебного решения или открытием исполнительного производства по его принудительному исполнению, а наличие судебных актов о взыскании задолженности не прекращает денежных обязательств должника и не лишает кредитора права на получение предусмотренных ч. 2 ст. 625 Гражданского кодекса сумм. Решение судом спора о взыскании денежных средств по договору не изменяет природу обязательства и оснований возникновения соответствующего долга.
Так, отсрочка исполнения решения направлена на обеспечение полного исполнения решения суда и является вспомогательным процессуальным актом реагирования суда на препятствия, которые делают невозможным или усложняют исполнение его решения.
Соответствующее заключение содержится в постановлении Большой Палаты от 4 июня 2019 года по делу № 916/190/18.
В то же время рассрочка или отсрочка исполнения судебного решения не является правопреображающим судебным решением. Сама рассрочка влияет лишь на порядок принудительного исполнения решения, а природа задолженности по соответствующему договору является неизменной.
Таким образом, рассрочка или отсрочка исполнения судебного решения не изменяет гражданского или хозяйственного обязательства, в том числе в части сроков его исполнения. Зато такая рассрочка или отсрочка делает невозможным принудительное исполнение судебного решения до истечения срока, определенного судом.
По результатам рассмотрения дела Большая Палата Верховного Суда решила отступить от заключения Верховного Суда Украины, изложенного в постановлении от 17 февраля 2016 года по делу № 905/3137/14-908/5775/14 (производство № 3-1276гс15) согласно которому невыполнение денежного обязательства при наличии судебного решения об удовлетворении требований кредитора с рассрочкой или отсрочкой не приводит к последствиям нарушения денежного обязательства, предусмотренного ч. 2 ст. 625 ГК, за период такой рассрочки.
Далее
Особа оскаржував складений державним виконавцем розрахунок заборгованості за аліментами. Скаржник вважав, що державним виконавцем було допущено помилку, а саме було враховано до видів його доходів, з яких утримуються аліменти, проценти, отримані ним від банківських вкладів, що є порушенням норм Сімейного кодексу України і Закону України «Про виконавче провадження».
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні скарги.
Апеляційний суд частково задовольнив вимоги скаржника. Суд апеляційної інстанції виходив із того, що дії державного виконавця щодо нарахування аліментів з процентів за депозитними вкладами боржника є неправомірними, оскільки такі грошові кошти по своїй суті не є доходом, який включений до Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146.
Друга судова палата Касаційного цивільного суду вважала, що вірним є висновок районного суду, оскільки відповідно до статті 81 СК України перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів України. А пунктом 19 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб визначено, що утримання аліментів з працівників провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди як за основною роботою, так і за роботою за сумісництвом, у тому числі з інших видів заробітку.
Поряд з цим, раніше Перша судова палата Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що отримання доходу від відчуження корпоративних прав не є таким доходом у розумінні заробітку, який враховується під час розрахунку розміру аліментів. А державний виконавець, визначаючи з яких видів заробітку (доходу) повинні утримуватись аліменти, повинен керуватись виключно визначеним Переліком видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, який не суперечить СК України та який є вичерпним.
Об’єднана палата КЦС погодилась з ухвалою суду першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасувала.
Відповідно до висновків ВС щодо застосування норм права положення статті 81 СК України та частини третьої статті 181 СК України вказують на необхідність визначення розміру аліментів від частки доходу платника, а не його заробітку. Звуження ж змісту норм закону за допомогою положень підзаконних нормативно-правових актів є неприпустимим.
ВС зазначив, що при цьому зміст положень Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб включає до поняття «заробітку» також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької діяльності, кооперативів, тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту поняття «заробіток», ніж виплати, які виплачуються в межах трудових правовідносин.
Державне підприємство звернулось до суду з позовом до працівників про стягнення пропорційно спричиненої товариству матеріальної шкоди.
Позивач обґрунтовував позов тим, що нестача виникла у результаті неналежного виконання відповідачами своїх обов`язків про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих їм для зберігання передбачених договором про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Вина відповідачів в нестачі товарно-матеріальних цінностей підтверджується актами раптової перевірки фактичної наявності матеріальних цінностей.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у позові, з чим погодився і Касаційний цивільний суд.
Суди зазначали, що керівництвом підприємства не було створено належних умов, необхідних для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого працівникам майна, що в свою чергу сприяло втраті та зникненню товарно-матеріальних цінностей,начальник цеху не мав повноважень щодо видання розпоряджень на встановлення колективної матеріальної відповідальності на працівників, не було отримано погодження виборного органу первинної профспілкової організації (профспілковим представником) позивача тому договори про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність були укладені з порушенням частини другої статті 135-2 КЗпП України і підстав для покладення матеріальної відповідальності на відповідачів немає.
ВС зауважив, що згідно з частиною першою статті 131 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. А відповідно до статті 138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу.
Суд касаційної інстанції зазначив, що тлумачення наведених норм дозволяє зробити висновок, що при вирішенні питання про покладення на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків, та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, з`ясуванню та доведенню підлягають обставини щодо наявності прямої дійсної шкоди та її розміру; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними. Якщо шкоду заподіяно кількома працівниками, в рішенні суду має бути зазначено, які конкретно порушення трудових обов`язків допустив кожен працівник, ступінь його вини та пропорційна їй частка загальної шкоди, за яку до нього може бути застосовано відповідний вид і межі матеріальної відповідальності.
Що стосується колективної матеріальної відповідальності, ВС звернув увагу, що результат аналізу частин першої та другої статті 135-2 КЗпП України дозволяє зробити висновок, що для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про це, обов`язковою є наявність двох умов: 1) колективна матеріальна відповідальність установлюються власником або уповноваженим ним органом; 2) установлення колективної матеріальної відповідальності проводиться за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Відсутність хоча б однієї з цих умов слід вважати порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності.
Далее
