Кассационный административный суд Украины в составе Верховного Суда, подтвердил, что полицейские не могут требовать у водителя права, если у них нет доказательств правонарушения. Об этом сообщает Антикор.
Все началось с того, что несколько месяцев назад патрульный полицейский потребовал у водителя права, но тот в свою очередь посчитал, что для этого у правоохранителя не было никаких оснований для остановки и отказался предъявить документ. Полицейский принял решение оштрафовать водителя за это.
Сумма штрафа была небольшой — 425 грн, но автомобилист все равно обжаловал решение полицейского в первой инстанции.
В суде первой инстанции «победа» была за водителем, и в конечном итоге по апелляциям дело дошло сначала до Верховного Суда, а потом и до Кассационного административного суда.
В итоге стало ясно, что если Вас во время управления автомобилем остановил полицейский, но Вы уверены, что не совершали нарушений, Вы можете считать просьбы правоохранителя о предъявлении прав незаконными.
Полицейские имеют четкие основания, по которым они могут останавливать автомобили: если водитель нарушил ПДД, очевидные признаки технической неисправности автомобиля, если есть информация, что водитель или пассажиры причастны к каким-либо правонарушениям, если машина находится в розыске, если водителя и пассажиров нужно опросить в качестве свидетелей, если полиции нужны свидетели или помощники и др.
Особа звернулась до господарського суду з позовом про визнання недійсним з моменту прийняття рішення позачергових загальних зборів акціонерів щодо схвалення 9 правочинів, що були укладені протягом 2017 року по продажу цілісного майнового комплексу.
Позивач зазначав про порушення норм частини 1 статті 68, частини 2 статті 50, частини 4 статті 69 та частини 5 статті 70 Закону України «Про акціонерні товариства», оскільки поділено предмет правочину з метою ухилення від передбаченого Законом порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину та прийнято рішення про схвалення значного правочину без дотримання порядку реалізації права акціонера вимагати здійснення обов`язкового викупу акціонерним товариством належних йому простих акцій, якщо він зареєструвався для участі у загальних зборах та голосував проти прийняття загальними зборами рішення.
Так, Товариство відмовило позивачу в реалізації права вимагати здійснення обов`язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій, оскільки було прийнято рішення про схвалення правочинів, а питання про надання згоди на вчинення значних правочинів до порядку денного загальних зборів акціонерів не вносилось.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Господарський суд зазначив про те, що прийняття загальними зборами рішення про схвалення правочинів та голосування позивача проти ухвалення цих договорів є підставою для виникнення у позивача права на примусовий викуп акцій товариства, оскільки продаж майна відповідача відбувався за окремими договорами з метою уникнення необхідності винесення питання його продажу на розгляд загальних зборів. Проте суд дійшов висновку, що оскаржуваним рішенням не було порушено права позивача, а визнання його недійсним не призведе до відновлення його права на обов`язковий викуп акцій.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що продаж майна відповідача відбувалось за окремими договорами, які не є значними відповідно до вимог законодавства. А оскільки значний правочин товариством укладено не було, апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції, що оскаржуваним рішенням загальних зборів не було порушено права позивача, а визнання його недійсним не призведе до відновлення його права на обов`язковий викуп акцій.
Касаційний господарський суд не погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій та скасувавши їх, передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що у частині 2 статті 50 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що акціонер може оскаржити рішення загальних зборів з передбачених частиною першою статті 68 цього Закону питань виключно після отримання письмової відмови в реалізації права вимагати здійснення обов`язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій або в разі неотримання відповіді на свою вимогу протягом 30 днів від дати її направлення на адресу товариства в порядку, передбаченому цим Законом.
Суд касаційної інстанції зауважив, що чинне законодавство прямо передбачає, що акціонер, якому відмовлено в реалізації права вимагати здійснення обов`язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій, вправі захищати свої безпосередні законні інтереси шляхом оскарження рішення загальних зборів.
Тому Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанцій, вказуючи, що оскаржуваним рішенням не було порушено права позивача, а визнання його недійсним не призведе до відновлення його права на обов`язковий викуп акцій, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини, зокрема, норму частини 2 статті 50 Закону України «Про акціонерні товариства», яка навпаки, передбачає можливість звернення акціонера до суду з позовом про оскарження рішення загальних зборів з заявлених позивачем підстав. Наявність у акціонера права на примусовий викуп акцій товариства жодним чином не перешкоджає реалізації його права на оскарження цього рішення.
Також Касаційний господарський суд звернув увагу на те, що обов`язковою умовою для застосування до спірних правовідносин норм, що регулюють порядок реалізації права вимагати здійснення обов`язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій, є встановлення, по-перше: ринкової вартості майна, що є предметом значного правочину; по-друге: вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства; по-третє: чи перевищує ринкова вартість, що є предметом значного правочину (у цьому випадку вартість майна за усіма договорами), 25 відсотків вартості активів товариства (постанова від 21.09.2019 у справі № 925/1224/18).
Далее
Далее
Колегія суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала на розгляд Великої Палати ВС кримінальне провадження, матеріали якого містять виключну правову проблему, вказавши на необхідність вирішення такого питання: вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння є об’єктивною стороною складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами), чи обставиною, що обтяжує покарання.
Вирішуючи вказане питання, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого. Диспозиція ст. 286 КК України є бланкетною, тому для встановлення ознак об’єктивної сторони складу цього злочину потрібно проаналізувати Правила дорожнього руху, щоб з’ясувати, які саме порушення цих правил були допущені особою, котра керувала транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди.
Водночас зазначений злочин є злочином із так званим матеріальним складом, і обов’язковою ознакою його об’єктивної сторони є не будь-які з допущених особою порушень ПДР, а лише ті з них, які спричиняють суспільно небезпечні наслідки, передбачені в частинах 1, 2 або 3 ст. 286 КК України, тобто тільки ті порушення ПДР, які є причиною настання цих наслідків, а отже перебувають із ними у причинному зв’язку.
Таким чином, об’єктивна сторона цього складу злочину включає такі обов’язкові ознаки: діяння, обстановка, суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням та передбаченими законом суспільно небезпечними наслідками.
Суд зобов’язаний виявити, встановити і перелічити в описово-мотивувальній частині вироку всі порушення ПДР, які мали місце під час ДТП, та чітко зазначити, які саме з цих порушень були причиною настання наслідків, передбачених ст. 286 КК України, тобто перебували у причинному зв’язку з ними, а які були лише умовами, що сприяли порушенню правил та настанню наслідків.
Отже, тільки такі порушення ПДР, які містять реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і становлять безпосередню причину їх настання у кожному конкретному випадку ДТП, є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК України.
Керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, що становить порушення підпункту «а» п. 2.9 ПДР, не є елементом об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК України, адже саме по собі не призводить до суспільно небезпечних наслідків, передбачених цією статтею.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що стан сп’яніння не охоплюється об’єктивною стороною (не є кваліфікуючою ознакою) злочину, передбаченого ст. 286 КК України, і під час призначення покарання особі може враховуватись як обставина, що обтяжує покарання, згідно з п. 13 ч. 2 ст. 67 КК України.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 682/956/17 (провадження № 13-31кс19) можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84153042
Далее
