Через неналежне виконання боржником зобов’язань за кредитним договором банк направив йому вимогу про повернення кредиту, однак той прострочену заборгованість не погасив. У зв’язку із цим банк звернувся до суду з вимогою звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу.
Заперечуючи проти позову, відповідач наголошував на тих положеннях договору іпотеки, у яких ішлося про досягнення домовленості між сторонами про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу. На думку відповідача, такі умови договору обмежують повноваження суду в частині ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
Місцевий суд вимоги позивача задовольнив, а суд апеляційної інстанції залишив відповідне рішення без змін. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати ВС, вважаючи за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16.
Зокрема, КЦС ВС вказав, що згідно із позицією ВСУ обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Таким чином, іпотекодержатель має можливість задовольнити свої вимоги на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу відповідно до ст. 38 Закону України «Про іпотеку», незважаючи на те, що сторони в іпотечному застереженні погодили як позасудовий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя його право продати предмет іпотеки у порядку, встановленому зазначеною статтею Закону.
Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження – це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно в договорі та для реалізації якого необхідне волевиявлення іпотекодержателя.
У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що процедура продажу предмета іпотеки, передбачена ст. 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому, і в позасудовому порядку.
Проте звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки в порядку, визначеному ст. 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками.
Якщо ж такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя було передбачено, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки в порядку, визначеному ст. 38 України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту.
Велика Палата ВС вказала, що ч. 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», згідно із якою визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає йому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва вказані у ч. 3 ст. 36 способи, то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати судовий або позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки.
З огляду на наведене Велика Палата ВС відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6 3034цс16.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82703516.
До місцевого суду надійшов позов про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. У позові, який в подальшому було уточнено шляхом подання відповідних заяв про збільшення позовних вимог, позивачка просила суд поновити її на посаді табельника в публічному акціонерному товаристтві та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, моральну шкоду, а також витрати на правову допомогу.
В обґрунтування позову позивачка посилалась на те, що вона починаючи з червня 1982 року перебувала у трудових відносинах із відповідачем, обіймаючи різні посади. В процесі роботи у ПАТ внаслідок професійного захворювання вона отримала III групу інвалідності, її було звільнено на підставі статті 38 КЗпП України — за ініціативою працівника у зв`язку із виходом на пенсію.
Вказуючи на незаконність її звільнення, позивачка зазначала, що керівництво відповідача чинило на неї тиск, не допускало до робочого місця та створювало несприятливі умови праці, чим фактично змусило її до подання заяви про розірвання трудового договору.
Рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване безпідставністю посилань позивача на наявність примусу з боку адміністрації щодо її спонукання до написання заяви про звільнення за власним бажанням. Позивачка не надала жодного доказу створення відповідачем об`єктивних несприятливих умов, за яких вона змушена була написати заяву про звільнення. Звільнення позивачки відбулось на підставі поданої нею особисто заяви за відсутності порушень вимог закону зі сторони відповідача.
Позиція Верховного Суду
Частинами першою, третьою статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
З установлених судами обставин справи вбачається, що позивачка подала заяву про надання їй розрахунку у зв`язку із виходом на пенсію, що надало підстави та зобов`язало відповідача провести звільнення позивачки на таку вимогу, як це передбачено статтею 38 КЗпП України.
На підставі вищевикладеного варто зазначити, що посилання заявниці у касаційній скарзі на те, що зі змісту цієї заяви не вбачається її ініціатива на звільнення, спростовується доводами позовної заяви, у якій позивачка не заперечує обставину написання нею в останній день відпустки заяви саме на звільнення, посилаючись при цьому на причину подання такої заяви — примус зі сторони відповідача, як на підставу для поновлення її на роботі.
Перешкодою для виконання обов`язку про розірвання трудового договору за ініціативою працівника є продовження роботи у наступний за днем запланованого звільнення день. Водночас з установлених судами обставин справи не вбачається, що позивачка після видання розпорядження про її звільнення виходила на роботу, що, в свою чергу, не свідчить про відсутність її волевиявлення стосовно припинення трудових відносин.
Разом із цим, посилання заявниці на неналежне виконання відповідачем законодавчих вимог, пов`язаних зі звільненням працівника у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці внаслідок пропозиції зайняти ті посади, які вона не може обіймати, на її думку, за станом здоров`я, колегією суддів не було прийнято, оскільки не охоплюється предметом оскарження — звільнення за ініціативою працівника.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не дали підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права у справі
З рішенням у справі №187/470/17 можна ознайомитись за посиланням.
Позивач оскаржив до суду постанову про притягнення до адміністративної відповідальності за скоєння правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП).
Відповідно до постанови, керуючи транспортним засобом та рухаючись у напрямку міської лікарні, позивач здійснив в`їзд на територію, на яку поширено дію дорожнього знаку 3.21 «В`їзд заборонено», чим порушив Розділ 33 пункту 3.21 Правил дорожнього руху України.
Позивач не заперечував керування транспортним засобом у зоні дії знаку 3.21 «В`їзд заборонено», однак вказував на необхідність таких дій, оскільки він віз у лікарню дитину, яку покусав бродячий пес, а інші шляхи під`їзду до приймального відділення лікарні було перекрито тимчасовими огорожами та написами.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позову та зазначили, що позивач не може бути притягнутий до адміністративної відповідальності, оскільки порушив правила дорожнього руху під час надання дитині невідкладної медичної допомоги, а тому діяв у стані крайньої необхідності, що звільняє особу від відповідальності за вчинене нею порушення.
Управління патрульної поліції звернулось з касаційною скаргою, в якій зазначало, зокрема, про те, що допомога дитині вже надавалась у медичному закладі, тому позивач, чекаючи її матір, був зобов`язаний виконати вимоги Правил дорожнього руху України та усунути наслідки їх порушення.
Касаційний адміністративний суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій та зазначив, що статтею 17 КУпАП встановлено, що особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності. Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода (стаття 18 КУпАП).
А статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
За правилами пункту 4 частини першої статті 247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю у разі вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони.
Верховний Суд вказав, що притягнення особи до адміністративної відповідальності здійснюється за умови повного з`ясування усіх обставин вчинення нею адміністративного правопорушення та виявлення причин, що спричинили його вчинення. Для притягнення особи до адміністративної відповідальності недостатньо лише встановлення факту вчинення нею порушення, оскільки застосування передбачених нормами КУпАП заходів впливу, можливе лише за умови відсутності обставин, визначених статтями 17, 247 КУпАП та у разі, якщо вина особи повністю доведена належними та допустимими доказами.
Суд касаційної інстанції зауважив, що з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення та визначення ступеню вини, прийняттю рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, передує своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування усіх обставин. Вирішуючи такі спори, суд має виходити з обставин, встановлених суб`єктом владних повноважень при вирішенні питання про притягнення особи до адміністративної відповідальності, характеру виявленого проступку та мотивів, за яких його вчинено.
Оскільки суди встановили, що позивач керував транспортним засобом у зоні дії знаку 3.21 «В`їзд заборонено» у зв`язку з крайньою необхідністю, зумовленою негайною потребою доставити до приймального відділення лікарні дитину семи років, на яку напав безпритульний пес, що підтверджуються наданими позивачем копіями карти звернення за антирабічною допомогою, випискою із медичної картки стаціонарного хворого дитячого травматологічного відділення, поясненнями матері дитини про те, що на її прохання позивач надав допомогу та доставив її сина до лікарні, оскільки на її виклик швидка допомога виїжджати відмовилась, ВС погодився з висновками про протиправність постанови про притягнення до адміністративної відповідальності (постанова від 21.08.2019 у справі №215/5304/16-а(2-а/215/47/17).
Суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи положення норм чинного законодавства, а також встановлені фактичні обставини справи, дійшли правильного висновку, що з 7 вересня 2017 року майновими правами інтелектуальної власності за Свідоцтвом на знак для товарів і послуг від 10 серпня 2012 року № 159383 володіє TransEnergoOil AG. У зв’язку зі зміною власника знака для товарів і послуг «REDMOND» за цим Свідоцтвом відбулася зміна кредитора у Ліцензійному договорі про надання дозволу на використання знака для товарів і послуг за Свідоцтвом № 159383 з ТОВ «Технопоиск» на компанію TransEnergoOil AG; ліцензій, ліцензійних договорів або договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності компанія TransEnergoOil AG ТОВ «Технопоиск» не надавала, а тому вона має виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання, тобто здійснювати захист своїх майнових прав інтелектуальної власності щодо знака «REDMOND», зокрема, шляхом подання позову до суду (враховуючи заявлені позивачем, який станом на дату подання позову володів майновими правами інтелектуальної власності на знак «REDMOND», предмет та підстави позову).
Такий висновок зробив КГС ВС у справі № 910/19933/17 за позовом ТОВ «Технопоиск» до ТОВ «Редмонд-Україна» та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про зобов’язання припинити зловживання своїми правами шляхом вчинення дій, що становлять неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію, а також подання на реєстрацію агентом чи представником власника добре відомого знака без дозволу останнього; визнання незаконним та скасування наказу Державної служби інтелектуальної власності України «Про затвердження рішення Апеляційної палати»; зобов’язання здійснити опублікування офіційних відомостей про визнання недійсним і скасування наказу Державної служби інтелектуальної власності України «Про затвердження рішення Апеляційної палати».
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ «Редмонд-Україна» звернулося до Апеляційної палати Державної служби інтелектуальної власності України із заявою про визнання добре відомим в Україні знака для товарів і послуг «REDMOND» для товарів 7, 9, 11 класів МКТП станом на 1 січня 2015 року, чим порушило умови Ліцензійного договору від 1 вересня 2013 року про надання дозволу на використання знака для товарів і послуг за Свідоцтвом № 159383, тому що вийшло за межі обсягу прав і обов’язків з використання знака для товарів і послуг «REDMOND».
Господарський суд міста Києва рішенням, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовив, оскільки до моменту звернення з позовною заявою відбулася заміна власника знака для товарів і послуг «REDMOND» за Свідоцтвом № 159383, а отже, й сторони ліцензійного договору, тому ТОВ «Технопоиск» вже не є стороною договору і не може звертатися до суду з позовною заявою від свого імені та обґрунтовувати її порушенням ТОВ «Редмонд-Україна» умов ліцензійного договору.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням – http://reyestr.court.gov.ua/Review/83783463.
Далее
Товариство звернулося до суду з позовом про витребування з незаконного володіння відповідача об’єкта нерухомого майна. Позивач звернувся також із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, заборони державним реєстраторам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо майна, заборони відповідачу, а також третім особам, використовувати та експлуатувати майно та передачі майна на зберігання третій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору.
Заявник зазначав, зокрема, що нерухоме майно виставлене на продаж та планується відчужуватися на користь третіх осіб, що підтверджується наявними в мережі Інтернет оголошеннями на сайтах продажу нерухомого майна, підлягало рейдерським захопленням невідомими особами, які, застосовуючи примус, намагаються прорватись до приміщень та встановити примусовий контроль над ним. При цьому у ході таких рейдерських захоплень було зруйновано вітрини магазинів та вчинялися інші дії, що направлені на пошкодження нерухомого майна.
Суд першої інстанції заяву про забезпечення позову задовольнив частково, в тому числі передав спірне майно на зберігання третій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору – Товариству.
Апеляційний господарський суд скасував ухвалу суду першої інстанції та повністю відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що за наявності тих доказів, що подані до заяви про забезпечення позову, достеменно встановити, що саме відповідач розмістив оголошення на сайтах про продаж об’єкта нерухомого майна є неможливим. Посилання на скрін-шоти веб-сторінки про рейдерське захоплення об’єкта не може вважатись доказом вчинення відповідачем дій щодо відчуження майна, оскільки у цих публікаціях вказано про намагання рейдерського захоплення торгового центру невідомими особами, тобто особами, яких неможливо встановити, як і встановити можливу причетність до відповідача, тому доводи позивача зводяться виключно до припущень, не підтверджених відповідними доказами.
Касаційний господарський суд ВС частково задовольнив касаційну скаргу заявника. Суд касаційної інстанції дійшов висновку про можливість забезпечення позову шляхом накладення арешту на об’єкт нерухомого майна та заборони вчинення реєстраційних дій.
Суд зазначив, що підставою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
А відповідна інформація, а саме: оголошення про продаж об’єкта спірного майна, про витребування якого з незаконного володіння заявлено позов, розміщені в мережі Інтернет, можуть бути підставою для обґрунтованого припущення щодо можливості продажу чи відчуження цього майна будь-яким іншим способом і у разі, якщо достовірно встановити особу, яка розмістила це оголошення, не видається за можливе. Відчуження ж об’єкта нерухомого майна особою, до якої заявлено позов про витребування цього майна з незаконного володіння, призведе до неможливості ефективного реального захисту прав позивача та їх поновлення зазначеним шляхом.
Поряд з цим суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом щодо відмови у забезпеченні позову передачею майна на зберігання третій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору.
