Зокрема, ДФС України надала особі індивідуальну податкову консультацію, відповідно до якої зазначила про обов’язок платника податків визначити базу нарахування єдиного внеску та сплатити суму внеску у розмірі не менше мінімального страхового внеску за місяць, незважаючи на наявність трудових відносин з роботодавцем.
Водночас судом враховано, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, зокрема адвокатську, вважається самозайнятою особою і платником єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування лише при умові, що така особа не є найманим працівником у межах такої незалежної професійної діяльності і що вона отримує дохід саме від такої незалежної професійної діяльності. Як встановлено судом, позивач своє право на зайняття адвокатською діяльністю реалізував не як самозайнята особа, а як найманий працівник на підприємстві, а його роботодавець сплатив єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування за свого працівника (позивача).
Отже, за результатами розгляду справи суд прийшов до висновку, що прийнята податковим органом індивідуальна податкова консультація не відповідає критерію «пропорційності», адже під час її надання не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами особи — позивача, оскільки мета сплати єдиного внеску — страхування особи, в даних правовідносинах досягається сплатою єдиного внеску роботодавцем, а тому оскаржувана індивідуальна податкова консультація є протиправною та такою, що підлягає скасуванню.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23.08.2019 у справі № 420/3229/19.
Далее
Далее
Воспользоваться репликой — право, а не обязанность участника судебных дебатов. Отказ от реплики не является нарушением права на защиту и не приводит к отмене судебных решений. После окончания выступлений председательствующий судья объявляет судебные дебаты завершенными и предоставляет последнее слово обвиняемому. Само право на последнее слово является важной процессуальной гарантией реализации обвиняемым своего права на защиту.
Соответствующий вывод содержит постановление КУС ВС № 545/321/17от 14 марта 2019 года.
Коллегия судей Кассационного уголовного суда в составе Верховного Суда рассмотрела кассационную жалобу осужденного на приговор местного и определение апелляционного судов. Согласно приговору, оставленному судом апелляционной инстанции без изменений, лицо было осуждено по ч. 3 ст. 286 Уголовного кодекса (нарушение правил безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта лицами, управляющим транспортными средствами).
В кассационной жалобе осужденный просил судебные решения относительно него отменить в связи с существенным нарушением требований уголовного процессуального закона и назначить новое рассмотрение в суде первой инстанции. В частности, осужденный указал, что ему не предоставили возможность воспользоваться правом на реплику, не разъяснили права на защиту и не вручили памятку о правах и обязанностях.
КУС ВС оставил без изменений приговор местного суда, а определение суда апелляционной инстанции изменил, засчитав лицу в срок наказания срок предварительного заключения за соответствующий период из расчета один день предварительного заключения за два дня лишения свободы, учитывая следующее.
Судебные дебаты в уголовном процессе — это самостоятельная часть судебного процесса, суть которой заключается в провозглашении сторонами речей, в которых они делятся своими выводами по результатам судебного следствия, давая юридическую оценку полученным результатам, формулируют и обосновывают свои требования и предложения перед судом и свои отрицания против доводов, выводов, требований и предложений других сторон.
Согласно предписаниям ч. 7 ст. 364 УПК по завершении речей участники судебных дебатов имеют право обменяться репликами. Реплика — это короткое выступление участника судебных дебатов, возражающего другой стороне относительно вопросов, которые та изложила в своей речи или в реплике. Ни прокурор, ни защитник, ни иные лица, имеющие право выступать в судебных дебатах, не должны рассчитывать на реплику как на возможность дополнить основное выступление. Неосвещение какого-либо вопроса в основной речи с расчетом на реплику является неправильным, потому что реплики может и не быть.
Воспользоваться репликой — право, а не обязанность участника судебных дебатов. Отказ от реплики не означает, что отказавшийся согласен с выступлениями других участников процесса. После окончания выступлений председательствующий судья объявляет судебные дебаты завершенными и предоставляет последнее слово обвиняемому. Именно право на последнее слово является важной процессуальной гарантией реализации обвиняемым своего права на защиту.
Из материалов уголовного производства и протокола судебного заседания ясно, что после окончания судебных дебатов участники судебного процесса отказались от реплики, после чего обвиняемый выступил с последним словом. Также суд выяснял у обвиняемого, понятны ли ему его права, любых ходатайств, в частности и относительно привлечения к участию по делу защитника, он не заявил.
Так, в постановлении коллегии КУС ВС, нет никаких оснований утверждать, что в судебном заседании было нарушено право на защиту. Существенных нарушений норм права, которые могли бы быть безусловными основаниями для отмены или изменения обжалованных судебных решений, при рассмотрении дела в суде кассационной инстанции установлено не было.
ДалееПозивач просив суд встановити факт спільного проживання однією сім`єю зі спадкодавцем з 02 квітня 2009 року по день її смерті та визнати за ним у порядку спадкування за законом право власності на квартиру після смерті особи.
Позивач зазначав, що він переїхав зі своїми речами проживати до померлої і з цього часу надавав їй матеріальну і фізичну допомогу, фактично вони почали проживати однією сім`єю. У них був загальний бюджет, вони вели спільне господарство, він оплачував всі комунальні послуги, забезпечував її продуктами, ліками, оскільки вона була людиною похилого віку, інвалідом І групи та потребувала сторонньої допомоги. За час спільного проживання з особою ними придбані холодильник та пральна машина, близьких родичів у неї не було та її поховання він здійснив за кошти, які були зібрані разом з нею за час спільного проживання.
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено. Суд встановив факт спільного проживання однією сім`єю осіб та визнав за позивачем у порядку спадкування за законом після смерті особи право власності на квартиру.
Апеляційний суд скасував рішення в частині визнання за позивачем у порядку спадкування за законом права власності на квартиру та в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
Апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про визнання за особою у порядку спадкування за законом права власності на спірну квартиру є передчасним, оскільки позивач не позбавлений права звернутися до нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину за четвертою чергою спадкоємців за законом.
Касаційний цивільний суд визнав висновки судів попередніх інстанцій обґрунтованими.
У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
ВС зазначив, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.
Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.
ВС відхилив доводи касаційної скарги про те, що спадкодавець та позивач ніколи не були зареєстровані за однією адресою, оскільки такі обставини не можуть бути підставою для підтвердження або спростування факту спільного проживання, тому що норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини не вимагають наявності такого факту.
Суд вказав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці (постанова від 12.08.2019 у справі № 521/16365/15).
Далее
Касаційний цивільний суд у справі № 643/11570/15-ц визнав незаконним відключення споживача від водопостачання.
У липні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства «Харківводоканал», Комунального підприємства «Жилкомсервіс» про захист прав споживача.
Підставою для позову стало те, що у лютому 2012 року відповідачі призупинили подачу холодної води у квартиру, в якій позивач проживає та яка перебуває у комунальній власності, чим порушили вимоги Закону України «Про питну воду та питне водопостачання». Тому позивач просив поновити подачу води.
Рішенням місцевого суду позовні вимоги задоволені, оскільки нормативними актами, що регулюють спірні правовідносини, не передбачено відключення споживача від послуги з холодного водопостачання за ініціативою виконавця цих послуг.
Апеляційний суд погодився з цим рішенням.
Верховний Суд, залишаючи рішення чинним, зазначив, що нормативно-правовими актами не передбачено право виконавця послуг припинити водопостачання у разі несвоєчасної оплати споживачем наданих йому послуг.
Одночасно ВС зазначив, що до компетенції управителя будинку належить утримання внутрішньобудинкових систем у належному стані, а не підключення водопостачання до квартир у випадку його попереднього відключення у зв’язку з наявністю заборгованості за надані послуги.
Далее
Звертаючись до суду, особа просила суд визнати протиправними дії відповідача — Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, які полягали у зменшенні розміру пенсії за рахунок виплати з 5 березня 2019 року по 31 грудня 2019 року 75 % суми підвищення пенсії, визначеного станом на 1 березня 2018 року; зобов’язати відповідача здійснити перерахунок та виплату (із врахуванням раніше виплачених сум) пенсії позивачеві з 5 березня 2019 року з урахуванням 100 % суми підвищення пенсії, визначеного станом на 1 березня 2018 року.
Враховуючи подання подання судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду, а також той факт, що у провадженні Дніпропетровського окружного адміністративного суду перебуває 18 типових справ, відповідачем у яких є один і той самий суб`єкт владних повноважень, спір у яких виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права та у яких позивачами заявлені аналогічні вимоги, Верховний Суд розглянув цю справу як зразкову, що відповідає нормі пункту 21 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду позовні вимоги задовольнив.
Рішення суду мотивовано тим, що у зв’язку зі скасуванням п. 2 постанови Кабміну від 21 лютого 2018 року № 103 рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 2826/3858/18 обмеження щодо часткової виплати суми підвищення до пенсії скасовано. Отже, з 5 березня 2019 року пенсія позивачу підлягає виплаті у розмірі 100 % суми підвищення пенсії.
Суд зауважив, що п. 1, 2 постанови Кабміну № 103 врегульовані строки виплати пенсій, а не порядок проведення перерахунку. У зв’язку з цим, питання строків виплати доплат до пенсії за результатами проведеного перерахунку, тобто частини пенсії особи, а також розмірів такої доплати не охоплюються поняттям «порядок проведення перерахунку пенсії».
Заслуговує на увагу той факт, що суд вважав за необхідне встановити судовий контроль за виконанням судового рішення у цій зразковій справі шляхом зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області подати звіт про виконання судового рішення у місячний строк з дати набрання цим рішенням законної сили.
У зв’язку з цією справою доречно нагадати згадуване рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва, який, зокрема зазначив що «пункти 1, 2 спірної Постанови № 103 щодо складових грошового забезпечення для перерахунку пенсій, звужують зміст та обсяг існуючих прав і свобод, з огляду на те, що скасовують надбавки, доплати, підвищення і премії, які отримував військовий пенсіонер під час служби, та які враховувались при попередніх перерахунках пенсій».
Отже, Кабінет Міністрів, визначаючи новий порядок перерахунку раніше призначених пенсій, з урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, не враховував всі види грошового забезпечення військовослужбовців, вичерпний перелік яких встановлений законом. З огляду на наведене, суд зазначив, що пункти 1, 2 Постанови № 103 є протиправними та такими, що не відповідають правовим актам вищої юридичної сили.
Із повним текстом постанови КАС ВС можна ознайомитися у Єдиному реєстрі судових рішень за номером справи №160/3586/19 від 06.08.19.
