Шлюбний договір можна змінити за взаємною згодою подружжя, а розірвати без згоди другого з подружжя – лише через суд, роз’яснили у Київському міжрегіональному управлінні Мін’юсту.
Шлюбний договір регулює майнові права та обов’язки подружжя. Якщо з часом його умови перестали відповідати обставинам, закон дозволяє їх змінити, припинити дію договору або звернутися до суду.
Змінити умови шлюбного договору можна за взаємною згодою подружжя. Відповідно до ст. 100 Сімейного кодексу України така угода має бути укладена письмово та нотаріально посвідчена. Односторонньо змінити умови договору не можна.
Припинити дію шлюбного договору за взаємною згодою можна шляхом відмови від нього. Така можливість передбачена ст. 101 СК України. При цьому одностороння відмова від договору також не допускається. Права та обов’язки, визначені договором, припиняються з моменту його укладення або з дня подання нотаріусу заяви про відмову – залежно від того, про що домовилося подружжя.
Якщо один із подружжя не погоджується на припинення договору, питання можна вирішувати в судовому порядку. За ст. 102 СК України шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду, якщо для цього є обставини істотного значення, зокрема якщо виконання договору стало неможливим.
Окремим механізмом є визнання шлюбного договору недійсним. Відповідно до ст. 103 СК України це можливо лише за рішенням суду та з підстав, передбачених Цивільним кодексом. Таким чином:
Важливо, що усна домовленість між подружжям не змінює умов нотаріально посвідченого шлюбного договору і не припиняє його дії. Для цього потрібно дотриматися передбаченої законом процедури.
Далее
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 16.09.2026 № 320/31215/25 визнав протиправними та нечинними пункти 17 та 17-1 Порядку реалізації експериментального проєкту з автоматичної верифікації та перевірки відомостей про призовників, військовозобов’язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабміну від 16 серпня 2024 року № 932.
Спір виник після того, як громадянина, раніше визнаного непридатним до військової служби та виключеного з військового обліку, автоматично взяли на облік повторно. Підставою стало застосування урядового механізму, який передбачав автоматичне взяття на військовий облік чоловіків віком від 25 до 60 років на підставі даних державних реєстрів без направлення на військово-лікарську комісію.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, вважаючи автоматизацію виключно технічною процедурою. Однак апеляційний суд не погодився із таким підходом.
Апеляційний суд наголосив, що законодавство розмежовує зняття та виключення з військового обліку. Особа, яку визнано непридатною до військової служби та виключено з обліку, не може бути автоматично взята на нього повторно без перегляду відповідного рішення у встановленому законом порядку.
Крім того, суд зазначив, що недоліки ведення державного реєстру «Оберіг» не можуть створювати негативних правових наслідків для громадян. Відсутність у реєстрі відомостей про виключення особи з обліку не означає втрати чинності попереднім рішенням.
За результатами розгляду справи апеляційний суд скасував рішення першої інстанції, визнав оскаржувані положення протиправними та нечинними, а також зобов’язав Кабмін привести нормативне регулювання у відповідність до закону та врегулювати механізм скасування автоматичного взяття на облік відповідних осіб.
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
Трудовий стаж безпосередньо впливає на право громадянина на пенсію, однак підтвердити його буває складно, якщо трудова книжка втрачена, записи містять помилки або документи підприємства не збереглися. Для таких випадків Кабмін уніс зміни до Порядку підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній. Зміни передбачають використання додаткових доказів трудової діяльності, уточнюють порядок роботи з електронними реєстрами та розширюють можливості підтвердження стажу за особливих обставин.
Зокрема, для підтвердження періодів роботи можна буде використовувати документи про рух коштів на банківському рахунку, що свідчать про отримання заробітної плати чи винагороди, рішення суду про встановлення трудових відносин, виписки з наказів, особові рахунки, відомості про виплату зарплати та інші документи. Якщо даних про трудову діяльність немає в електронних реєстрах, а трудова книжка відсутня або не містить необхідних записів, стаж підтверджуватимуть іншими документами, зокрема архівними. Також уточнено порядок ідентифікації заявника в разі розбіжностей у персональних даних: зокрема, якщо належність документа можна встановити за іншими матеріалами, питання вирішуватимуть за процедурою Пенсійного фонду, а за неможливості такого встановлення — у суді.
Окремі зміни стосуються підтвердження стажу за показаннями свідків і в разі втрати документів через війну. Якщо документи відсутні або не збереглися, спільну роботу заявника з іншими працівниками зможуть підтверджувати щонайменше 2 свідків, а Пенсійний фонд протягом місяця сприятиме пошуку колишніх колег за наявними даними. Уточнено також випадки застосування спеціальної процедури, зокрема щодо правонаступників підприємств і пошкоджених або знищених документів та майна на території України за умови документального підтвердження таких обставин.
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net/news/246697
Далее
Верховна Рада України 13 жовтня прийняла в другому читанні та в цілому Закон України «Про базову соціальну допомогу» (реєстр. № 15094). Про це інформує Апарат Верховної Ради України.
Документ запроваджує єдиний підхід до державної підтримки малозабезпечених сімей і родин, які опинилися у складних життєвих обставинах або кризовій ситуації. Його мета — зробити допомогу адреснішою, забезпечити своєчасне реагування на потреби сімей і сприяти їхній економічній самостійності.
Базова соціальна допомога — це щомісячна грошова виплата, розмір якої визначатимуть з урахуванням складу сім’ї, її середньомісячного сукупного доходу та майнового стану.
При цьому розмір виплати не може бути меншим за загальний обсяг державної підтримки, яку сім’я або особа отримувала на день звернення.
Закон передбачає різні строки призначення виплат залежно від обставин:
Водночас Кабінет Міністрів зможе визначати випадки, у яких допомогу, призначену на шість місяців, автоматично продовжуватимуть ще на такий самий строк.
Нова система передбачає виявлення сімей, які потребують підтримки, та інформування їх про право на отримання допомоги.
Призначення виплат супроводжуватиметься організацією соціальних послуг і заходами зі сприяння працевлаштуванню непрацюючих працездатних членів сім’ї.
До роботи із сім’єю залучатимуть соціального менеджера. Він оцінюватиме її потреби та формуватиме план ведення випадку.
Крім того, закон запроваджує соціальний контракт — механізм взаємодії між державою, територіальною громадою та сім’єю. Він має допомогти спільно подолати складні життєві обставини або кризу та сприяти економічній самостійності родини.
Закон передбачає перехід від переважно категоріального принципу надання підтримки до оцінювання фактичного матеріального та соціального становища сім’ї.
Для цього планують використовувати автоматизоване профілювання на основі даних із публічних електронних реєстрів та державних інформаційних ресурсів.
Для непрацюючих працездатних членів сім’ї передбачено персоналізовану підтримку, соціальний супровід, індивідуальний план працевлаштування та план надання соціальних послуг.
Виконавчі органи місцевих рад відповідатимуть за виявлення сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах або кризовій ситуації. Також вони мають інформувати таких громадян про можливість отримання допомоги, консультувати їх і сприяти оформленню необхідних документів.
Закон набуде чинності в частині введення його в дію з 1 січня 2028 року. Для поступового переходу передбачено період із 1 січня до 31 грудня 2028 року.
Упродовж цього часу перейти на базову соціальну допомогу зможуть сім’ї, які отримують окремі види державної підтримки. Зокрема, йдеться про допомогу малозабезпеченим сім’ям, одиноким матерям, на дітей у багатодітних сім’ях, тимчасову державну допомогу дітям у передбачених законом випадках, а також соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та людям з інвалідністю.
Виплати фінансуватимуть коштом Державного бюджету України. Також можна буде залучати кошти міжнародних донорів, міжнародної технічної допомоги, благодійні внески та інші джерела, не заборонені законодавством.
Далее
Верховна Рада 266 голосами підтримала закон №16119, який розширює можливості навчання мовами корінних народів і національних меншин, що є офіційними мовами ЄС.
Закон гарантує дітям із національних меншин та корінних народів України право здобувати освіту рідною мовою поряд із державною. Зокрема, передбачається можливість надавати школам статус закладу національної меншини, якщо понад половина учнів у ньому навчаються відповідною мовою.
Це стосується представників національних меншин в Україні, мови яких є офіційними мовами Європейського Союзу (наприклад, угорська, румунська, польська, словацька, болгарська тощо), а також корінних народів України (кримські татари, караїми, кримчаки), мови яких підпадають під особливе правове регулювання в освітній сфері.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець роз’яснив, які можливості передбачає ухвалений закон щодо розширення освітніх прав національних меншин (спільнот) і корінних народів.
На практиці це означає:
«Водночас закон передбачає можливість збільшити кількість предметів, які викладають українською мовою, у відповідних класах. Для цього потрібні письмові заяви батьків щонайменше двох третин учнів класу та рішення закладу освіти», — йдеться в повідомленні.
Далее
Спадкоємець, який перебуває за кордоном і не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців із дня її відкриття, повідомили в Мін’юсті.
Подати таку заяву можна через консульську установу України, де засвідчать справжність підпису спадкоємця. Інший варіант – оформити документ в іноземного нотаріуса. У такому випадку для використання документа в Україні може знадобитися апостиль або консульська легалізація, а також переклад українською мовою. Конкретні вимоги залежать від країни оформлення документа та міжнародних договорів України.
Заяву про прийняття спадщини можна надіслати поштою нотаріусу в Україні. Якщо її відправлено до завершення шестимісячного строку, вона вважається поданою своєчасно, навіть якщо нотаріус отримає її пізніше. У Мін’юсті радять зберегти квитанцію та дані для відстеження відправлення. Водночас представник за довіреністю не може подати заяву про прийняття спадщини замість спадкоємця, оскільки це особисте волевиявлення.
За загальним правилом місце відкриття спадщини визначають за останнім місцем проживання спадкодавця. Якщо воно невідоме – за місцезнаходженням нерухомого майна або його основної частини, а за відсутності нерухомості – за місцезнаходженням основної частини рухомого майна.
Для спадщини, яка знаходиться на території активних бойових дій або тимчасово окупованій території, діють спеціальні правила. У таких випадках можна звернутися до нотаріуса на підконтрольній Україні території. Перед оформленням заяви у Мін’юсті радять уточнити в обраного нотаріуса, чи може він завести або продовжити відповідну спадкову справу.
Для оформлення спадщини можуть знадобитися:
Після отримання заяви нотаріус заводить спадкову справу або долучає документ до вже відкритої справи.
На етапі подальшого оформлення спадкоємець уже може видати довіреність представнику в Україні, щоб той подавав документи та отримав свідоцтво про право на спадщину. Таку довіреність можна посвідчити в українській консульській установі або оформити за кордоном відповідно до вимог для використання іноземних документів в Україні.
Для отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємець або його представник подає нотаріусу заяву про його видачу. Нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, підстави для спадкування, факт її прийняття та склад спадкового майна.
Свідоцтво видають після завершення шестимісячного строку та перевірки необхідних документів. Строк для отримання самого свідоцтва про право на спадщину не обмежений. У разі спадкування нерухомості нотаріус також проводить державну реєстрацію права власності.
Якщо шестимісячний строк для прийняття спадщини вже пропущено, спадкоємцю варто з’ясувати в нотаріуса можливість подання заяви за письмовою згодою інших спадкоємців, які вже прийняли спадщину. За відсутності такої згоди можна звернутися до суду. Суд може визначити додатковий строк для подання заяви, якщо визнає причину пропуску поважною. Водночас саме перебування за кордоном автоматично не означає, що причина пропуску строку є поважною.
Далее
У Постанові Верховного Суду від 16 вересня 2026 року у справі № 373/1381/25; провадження № 61-1706 св 26 зроблено правовий висновок щодо строків звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати: «Визнання неконституційним тримісячного строку звернення до суду за стягненням заробітної плати, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, не скасовує спеціального строку у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні, встановленого частиною другою цієї статті. Початок перебігу такого строку пов’язаний з отриманням працівником письмового повідомлення про нараховані та виплачені йому суми. Тому відмова в позові через пропуск строку потребує встановлення факту й дати отримання цього повідомлення та врахування правил ЦК України щодо перебігу позовної давності під час воєнного стану, які діяли у відповідний період.».
Правове обґрунтування:
Частина перша статті 47 КЗпП України передбачає, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, були внесені зміни у частини першу та другу статті 233 КЗпП України.
Зокрема частини перша та друга були викладені у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, — у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Попередня редакція цих статей була наступною: «Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».
Рішенням від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 Конституційний Суд України визнав частини першу статті 233 КЗпП України у зміненій редакції такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. У цій частині частина перша статті 233 КЗпП України є неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 КЗпП України, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року (згідно із частиною першою статті 234 КЗпП України).
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 КЗпП України, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України).
Глава XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX була доповнена пунктом 2, який передбачає, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у актуальній редакції далі — Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану).
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (у актуальній редакції далі — ЦК України) його положення застосовуються, у тому числі до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 ЦК України).
Водночас пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції від 19 липня 2022 року (Закон України від 15 березня 2022 року № 2120?IX) передбачав, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені, зокрема статтею 258 ЦК України, продовжуються на строк його дії.
Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» пункт 19 ЦК України викладений у новій редакції: «у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану».
Зазначений пункт 19 ЦК України виключений Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-ІХ «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 04 вересня 2025 року.
На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України (частина друга статті 1 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану).
Критерії оцінки подібності правовідносин для застосування правових висновків Верховного Суду у контексті статей 263 та 389 ЦПК України, визначені, наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (зокрема, пункти 24, 25, 27, 32).
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, п.п. 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, п. 2)).
Окремо у контексті частини другої статті 410 та частини другої статті 412 ЦПК України Верховний Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що ЄСПЛ у своєму рішенні від 23 серпня 2016 рокуу справі «Дж. К. та інші проти Швеції» (J.K. and Others v. Sweden, заява № 59166/12, п. 53)не робив зазначений апеляційним судом правовий висновок, а цитував відповідне положення Примітки щодо обов`язків та стандартів доказування у справах про надання статусу біженця, підготовленої у 1998 році Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, у світлі якого вирішував відповідну справу. Схожий висновок міститься у п. 37 рішення ЄСПЛ від 11 лютого 2003 року у справі «О проти Норвегії» (O v. Norway, заява № 29327/95), але він стосується оцінки національним судом доказів (обставин) у світлі дотримання вимог Конвенції, а не стандартів оцінки доказів ЄСПЛ. Водночас ЄСПЛ послуговується у своїй практиці власним принципом доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt») (дивитись, наприклад, рішення від 18 липня 2015 року у справі «Фанзієва проти Росії» (Fanziyeva v. Russia, заява № 41675/08, п. 49)). Однак ЄСПЛ пояснював у своїх рішеннях, що він запровадив стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»), який не є аналогію цьому стандарту у національних системах права, виключно для власної оцінки дотримання державами-учасниками Конвенції своїх зобов`язань за нею, а не для вирішення питань кримінальної чи цивільної відповідальності (дивитись, наприклад, рішення від 16 вересня 2014 року у справі «Хасан проти Сполученого Королівства» (Hassan v. The United Kingdom, заявка № 29750/09, п. 48)).
Що ж до застосування «балансу вірогідностей» («balance of probabilities»), то у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (пункт 81) зроблений правовий висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Тобто в українській правовій системі також існує власний стандарт доказування з урахуванням «балансу вірогідностей», що не вимагає запозичень з практики ЄСПЛ у цьому випадку.
Верховний Суд погоджується з тим, що питання застосування судами частини першої статті 233 КЗпП України після 11 грудня 2025 року має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та впливає на можливість захисту працівниками їх права на оплату праці, гарантоване статтею 43 Конституції України.
Отже фактично у контексті касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 січня 2026 року у цій справі перед Верховним Судом ставиться питання про те, у який спосіб застосовується стаття 233 КЗпП України під час вирішення трудових спорів щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, які виникли до рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.
Конституційний Суд України вже висловлював свій правовий висновок у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 з приводу того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2 пункту 2 мотивувальної частини).
До того ж у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України навіть зазначав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (пункт 2.1 мотивувальної частини).
У рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 Конституційний Суд України надав пояснення, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).
Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію, а обов`язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8) (згідно із абзацом третім пункту 4 рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15?рп/2000).
Верховний Суд звертає увагу, що Конституційний Суд України відповідно до повноважень, передбачених Конституцією України та Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» визнає неконституційність правових норм як таку, а не «за умови» наявності конкретних правовідносин чи обставин, оскільки протилежне вступило б у протиріччя з приписами статті 24 Конституції України щодо рівності конституційних прав і свобод громадян, їх рівності перед законом.
У своїй постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункти 32-33) Верховний Суд зазначав, що у разі невідповідності приписів закону нормам Конституції України, суд при виборі норм права, які застосовуються до спірних відносин при вирішенні спору, має застосувати принцип верховенства права. Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції України у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково. Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції України, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними. Отже, якщо рішенням Конституційного Суду України визнано якусь правову норму неконституційною, то до моменту такого визнання неконституційності правової норми застосовуються процесуальні положення, які вимагають від суду застосування норм Конституції України як норм прямої дії для захисту принципу верховенства права, а до правовідносин, які виникли після відповідного рішення Конституційного Суду України, застосовуються положення Конституції України з урахуванням відповідного офіційного тлумачення Конституційного Суду України щодо неконституційності тієї чи іншої правової норми.
Також Верховний Суд у тій самій постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункт 35) уточнював, що судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 та від 19 лютого 2025 року у справі № 339/530/23, від 01 травня 2026 року у справі № 420/16340/25.
Зокрема, у постанові від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 Верховний Суд додатково уточнив, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно?правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом. Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду України.
Для цивільної юрисдикції зазначене випливає, окрім Конституції України, із частин першої та другої статті 2 та частини шостої статті 10 ЦПК України.
Тому апеляційний суд, дійшовши висновку, що на момент розгляду судом першої інстанції справи та на момент виникнення відповідних правовідносин у цій справі, рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не набуло чинності, а тому не має застосовуватись у цій справі, помилково не звернув увагу на те, що воно набуло чинності на момент апеляційного перегляду ним оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, та обов`язок, який на нього покладають частини перша та друга статті 2, частина шоста статті 10 та частина четверта статті 367 ЦПК України. Отже, не звернув увагу на необхідність оцінити неконституційність самої відповідної норми права з точки зору забезпечення верховенства права.
До прикладу частина третя статті 400 ЦПК України не обмежує касаційний суд у можливості врахувати правові висновки, які сформовані після виникнення спірних правовідносин, подання касаційної скарги у певній справі.
Верховний Суд нагадує, що принцип правової визначеності є складовою більш універсального принципу верховенства права та має завданням забезпечення реалізації останнього — не є «річчю у собі». Тому суд, приймаючи будь-яке судове рішення, завжди має завданням оцінку співвідношення цих принципів у порядку їх ієрархії та значення, оскільки реалізація принципу правової визначеності, яка не відповідає завданню реалізації принципу верховенства права, втрачає свій правовий сенс.
Однак, крім зазначеного, Верховний Суд звертає увагу також на наступні аспекти апеляційного перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції у цій справі.
Враховуючи зазначене, у конкретній категорії трудових спорів, які стосуються справ про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмеження строку звернення до суду у три місяці залишається дійсним, якщо звільненому працівнику роботодавець надав письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, і цей строк сплив до ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Частина друга статті 233 КЗпП України не розглядалась Конституційним Судом України у рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Водночас вона є спеціальною та уточнюючою до змісту частини першої статті 233 КЗпП України, оскільки містить спеціальне виключення до загального правила вирахування строків звернення до суду, передбачених частиною першою статті 233 КЗпП України, щодо конкретного виду трудового спору.
Апеляційний суд, дійшовши висновку, що рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не застосовується у цій справі застосував строк, передбачений визнаною неконституційною правовою нормою, але не врахував наявність частини другої статті 233 КЗпП України та строків, які закріплені у ній, у зв`язку з чим навіть не встановлював належним чином чи дійсно позивачка отримувала від відповідача під час звільнення чи після того письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, коли це відбулось, якщо отримувала. Водночас застосування частини другої статті 233 КЗпП України не залежить від рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.
Верховний Суд не бачить підстав для відступу від власного правового висновку наведеного вище щодо забезпечення рівності сторін спору, викладеного у постановах від 26 вересня 2023 року у справі № 910/10699/21 та від 27 жовтня 2019 року у справі № 910/7054/18. Апеляційний суд дійсно не надав у оскаржуваній постанові належної оцінки аргументу позивачки з приводу неотримання нею письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, не навів належних доводів чому не приймає до уваги цей аргумент або чому він не впливає на оскаржуване судове рішення, констатувавши лише строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України та відсутність звернення позивачки щодо його поновлення, хоча в її відзиві на апеляційну скаргу, відповідно до матеріалів справи, міститься відповідне клопотання на випадок, якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про пропуск цього строку.
У КЗпП України наявна правова норма, яка визначає продовження строків, передбачених статтею 233 КЗпП України, лише на час дії зазначеного карантину, яку апеляційний суд застосував.
Водночас Верховний Суд неодноразово підтримав правовий висновок Верховного Суду України з приводу того, що визначений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду з вимогою про вирішення трудового спору є нічим іншим як спеціальним строком позовної давності у розумінні ЦК України (дивитись, наприклад, постанови від 20 січня 2022 року у справі № 402/761/18, від 15 березня 2024 року у справі № 593/1168/21, від 08 квітня 2024 року у справі № 593/1177/21 від 24 квітня 2024 року у справі № 404/5412/17 тощо).
Ані КЗпП України, ані Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану не уточнюють питання зупинення чи переривання перебігу строків позовної давності, на відміну від ЦК України, під час дії воєнного стану.
У зв`язку з цим, відповідно до приписів частини першої статті 9 ЦК України, положення ЦК України з цього питання розповсюджуються й на строки позовної давності у трудових відносинах, якщо інше прямо не передбачено законодавством. На це апеляційний суд уваги не звернув, здійснюючи апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції у цій справі.
Водночас обмеження дії статті 43 Конституції України в умовах воєнного стану, передбачене Законом про трудові відносини в умовах воєнного стану, не означає скасування чи припинення дії цієї статті Конституції України як такої. Відповідні обмеження можливі лише у зв`язку з реалізацією конституційних правових норм, які регулюють особливості правовідносин в умовах воєнного стану, зокрема положень того ж Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану. Але у цій справі на момент касаційного перегляду оскаржуваної постанови апеляційного суду не встановлені та не доведені жодні обставини, які б вимагали обмеження захисту прав позивачки у контексті обмеженої дії статті 43 Конституції України.
Оскільки стаття 400 ЦПК України обмежує Верховний Суд у процесуальних повноваженнях, реалізація яких необхідна для повноцінного усунення зазначених вище недоліків оскаржуваної постанови апеляційного суду, які не дають підстав вважати її такою, що відповідає вимогам статті 263 (законність і обґрунтованість судового рішення) ЦПК України, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність скасувати цю постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд апеляційному суду.
За матеріалами Верховного Суду
Далее
Водії отримали можливість оформлювати Європротокол у застосунку Дія без паперових документів і подальшого передавання даних страховим компаніям вручну, повідомив голова Національної поліції України Іван Вигівський у своєму Telegram-каналі
За його словами, процедура повністю відбувається у смартфоні. Необхідні дані перевіряються автоматично, а після оформлення Європротокол одразу передається страховим компаніям.
Водночас скористатися онлайн-оформленням можна лише за певних умов. Європротокол у Дії доступний, якщо:
Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними (статті 180 — 181 Сімейного кодексу України (далі – Кодекс)).
Способи вирішення питання щодо утримання дитини
Батько та матір можуть врегулювати це питання шляхом усної домовленості чи відповідно до статті 189 Кодексу шляхом укладення нотаріально посвідченого договору про сплату аліментів на дитину, у якому визначать розмір та строки виплати. У разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Також один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які визначені у цій заяві (стаття 187 Кодексу).
Якщо домовитися не вдається і один із батьків ухиляється від сплати коштів на утримання дитини, матір чи батько, з ким проживає дитина, можуть звернутися до суду для стягнення аліментів.
За рішенням суду аліменти присуджуються:
— у частці від доходу матері, батька;
— у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина (стаття 181 Кодексу).
Відповідно до статті 191 Кодексу аліменти на дитину присуджуються:
— за рішенням суду від дня пред’явлення позову;
— в разі подання заяви про видачу судового наказу — із дня подання такої заяви.
Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.
Доказами вжиття заходів щодо одержання аліментів можуть бути, зокрема:
— листування з відповідачем, аудіо/відеозаписи, які підтверджують звернення позивача до відповідача з вимогою про сплату аліментів;
— докази спроб встановити місце проживання, місце роботи, справжній розмір заробітку відповідача;
— покази свідків, які підтвердять, що позивач звертався до відповідача стосовно вказаного питання.
Важливо розуміти різницю між стягненням аліментів на дитину за минулий час та стягненням заборгованості за аліментами.
Так, стягнення за минулий час має місце, коли аліменти ще ніколи офіційно не призначали, але один із батьків фактично не утримував дитину. Серед причин, чому особа, з якою проживає дитина, не подала на аліменти раніше, може бути правова необізнаність чи намагання домовитися в позасудовому порядку.
Стягнення заборгованості здійснюється, коли аліменти вже були призначені (рішенням суду, договором про сплату аліментів, заявою платника про відрахування коштів із заробітної плати тощо), але їх не сплачували або сплачували не в повному обсязі.
Стягнення аліментів на дитину за минулий час та заборгованості за аліментами
Згідно зі статтею 194 Кодексу аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за десять років, що передували пред’явленню виконавчого листа до виконання.
Якщо за виконавчим листом, пред’явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв’язку з розшуком платника аліментів або у зв’язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.
Заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до статті 187 цього Кодексу, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.
Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому статтею 199 цього Кодексу, – до досягнення нею двадцяти трьох років.
Відповідно до статті 199 Кодексу, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу)
Заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном.
Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою — підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для цієї місцевості.
У разі встановлення джерела і розміру заробітку (доходу) платника аліментів, який він одержав за кордоном, за заявою одержувача аліментів державний виконавець, приватний виконавець здійснює перерахунок заборгованості.
Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору — судом (стаття 195 Кодексу).
Відповідальність за прострочення сплати аліментів
У разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.
У разі застосування до особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім (стаття 196 Кодексу).
Встановлення строку сплати заборгованості. Звільнення від сплати заборгованості за аліментами
З урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами.
За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв’язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення (стаття 197 Кодексу).
За матеріалами: Міністерство юстиції України
Далее
Асоціація приватних виконавців України надала роз’яснення щодо основних змін, які передбачає Закон № 4833-IX. Основна частина Закону набирає чинності 23 жовтня 2026 року та передбачає цифровізацію окремих етапів виконавчого провадження й удосконалення порядку виконання судових рішень та рішень інших органів.
Однією з передбачених змін стане автоматичне зняття арештів після повного погашення заборгованості. АСВП формуватиме та надсилатиме повідомлення про розблокування рахунків і виключення особи з Єдиного реєстру боржників.
Зміни стосуватимуться і цифрових фінансових інструментів. Стягнення поширюватиметься на електронні гроші та електронні гаманці, а також рахунки у фінансово-технологічних сервісах та необанках.
Для громадян, внесених до Єдиного реєстру боржників, змінюється порядок роботи з депозитами: банкам забороняється продовжувати строк їх дії, а кошти з таких депозитів спрямовуватимуться на виконання зобов’язань.
Окремо передбачено принцип єдиного виконавчого провадження. Завершене провадження можна буде поновити за заявою замість відкриття нового, що має запобігати дублюванню арештів і записів у реєстрі боржників.
Передбачається також електронна взаємодія АСВП із банківськими установами та іншими органами через цифрові канали для швидшого виявлення активів боржника.
Водночас розширюються соціальні гарантії боржників: майже вдвічі підвищується рівень заборгованості, за якого заборонено звертати стягнення на єдине житло боржника.
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
