Призупинення трудових відносин в умовах воєнного стану регулюється Законом України “Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану”.
Статтею 13 Закону визначено, що призупинення дії трудового договору ‒ це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором у зв’язку зі збройною агресією проти України, що виключає можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов’язки, передбачені трудовим договором.
Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.
Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України.
01.05.2025 Верховна Рада ухвалила в цілому Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану” щодо обміну інформацією та призупинення дії трудового договору”.
Закон спрямований на усунення правових прогалин і визначає:
– за ініціативою однієї зі сторін максимальний строк призупинення дії трудового договору – не більше ніж 90 календарних днів під час дії воєнного стану;
– за згодою сторін строк призупинення дії трудового договору може бути подовжений на строк понад 90 календарних днів, але не більше ніж до дня припинення або скасування воєнного стану;
– обов’язок сторін трудового договору постійно (в тому числі й під час призупинення дії трудового договору) забезпечувати можливість комунікації та невідкладно (у строк не більше ніж 10 календарних днів) інформувати іншу сторону про зміну своїх контактних даних (поштової адреси, адреси електронної пошти (за наявності), номерів телефону);
– підстави припинення та відновлення призупиненого трудового договору;
– порядок здійснення комунікації з працівниками, роботодавцем та з роботодавцем – фізичною особою, яка не є підприємцем;
– строк у 14 календарних днів для повідомлення роботодавцем працівника про необхідність стати до роботи;
– право сторін призупиненого трудового договору припинити такий трудовий договір з підстав, визначених законом.
Крім того, встановлюється, що працівник робоче місце якого розташоване на територіях активних бойових дій і який відсутній на роботі, не може бути звільнений за “прогул”. Час відсутності на роботі такого працівника не підлягає оплаті та не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку.
Роботодавці зобов’язані протягом 60 календарних днів з дня набрання чинності цим Законом у разі розміщення неактуальної інформації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб ‒ підприємців та громадських формувань оновити відомості про своє місцезнаходження та інформацію про засоби комунікації для здійснення зв’язку з ними.
Що говорить судова практика щодо призупинення трудового договору:
Призупинення дії трудового договору в умовах воєнного стану можливе лише за одночасного настання двох обставин: неможливості роботодавця надати роботу та неможливості працівника виконувати роботу через військову агресію.
У разі незаконного призупинення дії трудового договору обов’язок з виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу покладається на роботодавця.
Сам по собі факт військової агресії проти України не є безумовною підставою для призупинення роботодавцем дії трудового договору.
Формулювання положень ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час винесення наказу), що дія трудового договору може бути призупинена у зв’язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи й використання сполучника «та» дозволяє зробити висновок, що саме настання цих двох обставин одночасно дозволяє використовувати призупинення трудового договору з працівником як тимчасову виключну подію. Обов’язковість одночасного настання обставин неможливості роботодавця надати роботу і неможливості виконувати роботу працівником для застосування положень ст. 13 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час винесення наказу) є визначальною, оскільки можливість продовження виконання умов трудового договору хоча б однією із сторін та пов’язані з такою можливістю правові наслідки для іншої сторони не породжують правові наслідки у зв’язку із призупиненням дії трудового договору,й в кінцевому результаті нівелюють необхідність / можливість застосування цієї норми закону;
У КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, оскільки це не є ні простоєм, ні звільненням працівника.
Водночас з урахуванням положень ст. 43 Конституції України найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин 1, 2 ст. 235 КЗпП України.
Відновлення порушеного права працівника на працю повинно здійснюватися не тільки визнанням наказу про призупинення дії трудового договору з працівником незаконним й поновленням дії трудового договору,
а так само і виплатою роботодавцем працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу із застосуванням норми ст. 235 КЗпП України.
Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору в повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України, у разі обґрунтованості призупинення дії трудового договору.
Якщо ж незаконні дії роботодавця (незаконне призупинення дії трудового договору) позбавили працівника можливості працювати, то на роботодавця покладається обов’язок відшкодувати працівнику середню заробітну плату за час його перебування у вимушеному прогулі.
Правовий висновок викладено у постанові ВС у складі ОП КЦС від 05 травня 2025 року у справі № 758/4178/22 (провадження № 61-6935сво24) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/127423072.
Адвокат Єфімова Л.Я.
Далее
Міністерство юстиції України затвердило новий порядок проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання за кордоном. Про це інформує пресцентр Мін’юсту.
Новий порядок передбачає, що проставлення апостиля здійснюватиметься із використанням програмних засобів Електронного реєстру апостилів. Документ також визначає правила наповнення цього Реєстру зразками підписів посадових осіб, відбитками печаток і штампів, а також відомостями про сертифікати відкритих ключів.
Внесення відповідних даних до Електронного реєстру апостилів здійснюватимуть:
Встановлено, що рішення про проставлення апостиля або відмову в ньому ухвалюється протягом трьох робочих днів із дня, наступного за реєстрацією заяви в Електронному реєстрі апостилів.
Також новим порядком врегульовано процедури прийняття документів, їх розгляду, видачі результатів та отримання інформації з реєстру про проставлений апостиль.
Плата за проставлення апостиля визначається у відсотках від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного року, та округлюється до найближчих 10 гривень. З огляду на те що у 2026 році прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 3328 грн, розмір плати з 1 січня 2026 року становить:
Відповідний наказ Мін’юсту від 20 листопада 2025 року № 3177/5 набере чинності з 1 лютого 2026 року, але не раніше від дня його офіційного опублікування.
З набранням чинності нового порядку втратять чинність попередні нормативні акти, зокрема Порядок проставлення апостиля, затверджений наказом Мін’юсту від 11 листопада 2015 року № 2268/5, а також наказ від 30 листопада 2015 року № 2452/5, який регламентував подання зразків підписів і відбитків печаток.
Джерело: https://pravo.ua
Далее
Останнім часом до мене, як адвоката, надходять звернення від клієнтів, які мали свого часу проблеми із кредитними зобов’язаннями. Суди були виграшні, проте, у кредитній історії зберігається інформація про наявність боргу перед банком. Це звісно впливає на рейтинг довіри у подальшому.
Що з цим робити, як перевірити свою кредитну історію, опишу в цій статті.
Відносини у сфері формування та обігу кредитних історій регулюються Конституцією України, Законом України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» (далі -Закон), міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Кредитна історія — це сукупність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов’язань за кредитними правочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону.
Кредитна історія містить таку інформацію (ст.7 Закону):
1) відомості, що ідентифікують особу:
а) для фізичних осіб:
прізвище, ім’я та по батькові;
дата народження;
паспортні дані;
місце проживання;
ідентифікаційний номер згідно з Державним реєстром фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів (у разі наявності) (далі — ідентифікаційний номер);
відомості про поточну трудову діяльність;
сімейний стан особи та кількість осіб, які перебувають на її утриманні;
дата і номер державної реєстрації, відомості про орган державної реєстрації та основний предмет господарської діяльності фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності;
2) відомості про грошове зобов’язання суб’єкта кредитної історії:
а) відомості про кредитний правочин та зміни до нього (номер і дата укладання правочину, сторони, вид правочину);
б) сума зобов’язання за укладеним кредитним правочином;
в) вид валюти зобов’язання;
г) строк і порядок виконання кредитного правочину;
ґ) відомості про розмір погашеної суми та остаточну суму зобов’язання за кредитним правочином;
д) дата виникнення прострочення зобов’язання за кредитним правочином, його розмір і стадія погашення;
е) відомості про припинення кредитного правочину та спосіб його припинення (у тому числі за згодою сторін, у судовому порядку, гарантом тощо);
є) відомості про визнання кредитного правочину недійсним і підстави такого визнання;
3) інформацію про суб’єкта кредитної історії, яка складається із сукупності документованої інформації про особу з державних реєстрів, інших баз даних публічного користування, відкритих для загального користування джерел:
а) наявність заборгованості за податками та обов’язковими платежами;
б) рішення судів, що стосуються виникнення, виконання та припинення зобов’язань за укладеним кредитним правочином;
в) рішення судів та органів виконавчої влади, що стосуються майнового стану суб’єкта кредитної історії;
г) інші відомості, що впливають на спроможність виконання суб’єктом кредитної історії власних зобов’язань;
4) відомості про операції з інформацією, яка складає кредитну історію:
а) дата оновлення кредитної історії;
б) найменування Користувача, який надав інформацію до кредитної історії, у разі його згоди на це;
в) коментар суб’єкта кредитної історії у випадках, передбачених цим Законом.
Джерелами формування кредитних історій є:
відомості, що надаються Користувачем до Бюро за письмовою згодою суб’єкта кредитної історії відповідно до цього Закону;
відомості державних реєстрів, інформація з інших баз даних публічного користування, відкритих для загального користування джерел за винятком відомостей (інформації), що становлять державну таємницю.
В Україні базу даних веде Українське бюро кредитних історій («УБКІ» а/с 7566 м.Дніпро, Україна, 49505).
На офіційному сайті https://www.ubki.ua/ наявна пошукова система, відповідно якої, кожен громадянин може перевірити самостійно свою кредитну історію ідентифікувавши себе через електронно цифровий підпис. Раз на рік послуга надається безоплатно.
У разі, якщо ви виявили розбіжності із дійсними обставинами справи, Ви можете звернутись як до кредитної установи, так і до УБКІ для актуалізації своїх даних, при цьому необхідно надати копії всіх документів, які підтверджують обставини, що мають місце сьогодні, як правило це відповідні рішення судів.
Варто знати: частиною першою статті 5 Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» передбачено, зокрема, що джерелами формування кредитних історій є: відомості, що надаються користувачем до бюро за письмовою згодою суб`єкта кредитної історії відповідно до цього Закону. (як правило така письмова згода надається відразу при оформленні кредиту. Вона може бути наявна у анкеті, заяві, тощо).
Чи можна зобов’язати у судовому порядку вилучити недостовірну інформацію?
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 10 Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» бюро вилучає з кредитної історії всю інформацію, що міститься у кредитній історії, у разі відсутності письмової згоди суб`єкта кредитної історії на збір, зберігання, використання та поширення через Бюро інформації про нього.
Відповідно до п.15 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Згідно з п. 1 ст. 277 ЦК України, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.
Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» встановлено, що згідно з положеннями статті 277 ЦК України і статті 10 ЦПК України обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію, у такий же спосіб, у який вона була поширена (частини четверта, сьома статті 277 ЦК України).
Банки, які передають інформацію про кредитні правочини, відповідають за наявність письмової згоди на збір, зберігання, використання та поширення через відповідача інформації щодо нього та зберігають оригінал даної згоди.
Якщо Вам необхідна правова консультація, завжди рада допомогти: +380977547948
Адвокат Єфімова Л.Я.
Далее
Міністерство юстиції України оприлюднило роз’яснення щодо застосування двох важливих механізмів спадкового права — спадкування за правом представлення та спадкової трансмісії. В Мін’юсті зауважили, що необхідність уточнення виникає через часті практичні ситуації, коли спадкоємці помирають до або після відкриття спадщини, що ускладнює процес прийняття спадкових прав.
Спадкування за правом представлення
Під спадкуванням за правом представлення розуміється особливий порядок закликання до спадкування спадкоємців за законом, коли одна особа у випадку смерті іншої особи, яка є спадкоємцем за законом, до відкриття спадщини нібито заступає її місце і набуває право спадкування тієї частки у спадковому майні, яку отримав би померлий спадкоємець, якби він був живий на момент відкриття спадщини. По своїй суті спадкування за правом представлення — це специфічний порядок набуття права на спадкування за законом, і він не є окремою підставою або видом спадкування (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.04.2024 № 154/3846/20 (далі — Постанова)).
Таке право мають, зокрема:
внуки та правнуки спадкодавця;
прабаба та прадід;
племінники, двоюрідні брати та сестри — залежно від черги спадкування.
З огляду на зміст Постанови це означає, що у разі смерті до відкриття спадщини дітей спадкодавця, право на спадкування переходить до їхніх дітей (онуків спадкодавця), у разі смерті до відкриття спадщини онуків спадкодавця, право на спадкування отримають їхні діти (правнуки спадкодавця) тощо.
Спадкова трансмісія
В Мін’юсті наголосили, що спадкова трансмісія виникає тоді, коли спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але не встигає її прийняти. У такому разі його право переходить до власних спадкоємців — як за законом, так і за заповітом.
Строк для прийняття спадщини становить час, що залишився, але якщо він менший ніж три місяці, він автоматично продовжується до тримісячного періоду.
Основні відмінності між правом представлення та спадковою трансмісією
1. Підстава застосування.
Право представлення — лише за законом; спадкова трансмісія — як за законом, так і за заповітом.
2. Момент смерті спадкоємця.
Право представлення — до відкриття спадщини; спадкова трансмісія — після відкриття спадщини.
3. Коло спадкоємців.
При представленні — визначені родичі спадкодавця; при трансмісії — спадкоємці померлого спадкоємця.
Мін’юст підкреслює, що коректне розмежування цих правових механізмів є критично важливим для нотаріусів та юристів, які супроводжують спадкові справи.
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
Верховна Рада України 4 листопада 2025 року прийняла за основу законопроєкт №12254 «Про внесення зміни до частини другої статті 32 Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку вчинення правочинів неповнолітньою особою». За відповідне рішення свій голос «за» віддали 276 народних депутатів.
Так, законопроєктом пропонується уточнити положення про те, що для відчуження, поділу чи виділу нерухомого майна, об’єктів незавершеного будівництва, транспортних засобів або іншого цінного майна, власником якого є неповнолітня особа, потрібна нотаріально засвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника та дозвіл органу опіки та піклування.
Таким чином, ухвалені зміни мають на меті забезпечити додатковий захист майнових прав неповнолітніх і встановити чіткий порядок укладення ними правочинів.
Джерело:https://jurliga.ligazakon.net/
Далее
22 жовтня Верховна Рада ухвалила за основу законопроєкт № 14056 «Про внесення змін до Цивільного кодексу України у зв’язку із оновленням (рекодифікацією) положень книги першої».
Законопроєкт пропонує нову редакцію книги першої Цивільного кодексу «Загальні положення», яка є результатом рекодифікації загальної частини цивільного законодавства.
Основні положення законопроєкту охоплюють такі ключові сфери:
загальні засади та джерела приватного права;
суб’єкти приватних відносин;
об’єкти приватних відносин;
договори та інші правочини;
представництво;
строки і позовну давність.
Запропоновано закріпити на нормативному рівні поняття «приватного права» та «приватних відносин». При цьому запропоновано передбачити презумпцію приватних відносин: відносини вважаються приватними, якщо їх публічний характер не визначено законом і не випливає із суті самих відносин.
Передбачається запровадження гнучкіших правил ідентифікації особи: поряд із традиційним ім’ям допускається використання псевдоніма/професійного імені, ініціалів чи спеціального цифрового коду.
Розділ системно переосмислює статус дитини: дитина зберігає цей статус у відносинах із батьками й після повноліття.
Також передбачається, що представництво може здійснюватися за довіреністю та/або на підставі договору. Ця зміна визнає, що сам по собі договір доручення (чи інший договір, наприклад, агентський) вже наділяє повноваженнями представника, і для представництва може бути достатнім укладення договору, якщо сторони так бажають.
Чітко визначаються особисті права в цифровому середовищі: право на забуття, право на захист від діпфейків, право на інформаційний спокій, право на цифровий образ та інші. Деталізуються існуючі та вводяться нові особисті права на: ім’я, підпис, зображення, голос, біометричні та генетичні дані.
Законопроєктом також передбачено внести зміни до інших законів України з метою забезпечення їх відповідності новій редакції Цивільного кодексу.
За матеріалами пресслужби Апарату ВР
Далее
Питання процесуального правонаступництва регламентовано ч. 1 ст. 52 ГПК України, згідно з якою в разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання,
поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на
будь-якій стадії судового процесу.
❖ Процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального та випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони у матеріальному правовідношенні її правонаступником).
❖ Заміна сторони виконавчого провадження відбувається на підставі ч. 1—3, 5 ст. 334 ГПК України. Відповідно до ч. 1 зазначеної статті у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Положення цієї статті застосовуються також у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження (ч. 5). Тобто процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні — це заміна на будь-якій стадії виконавчого провадження стягувача або боржника іншою особою у зв’язку з її вибуттям.
❖ Відповідно до ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов’язок щодо виконання рішення. У разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником.
Отже, особа, на користь якої видано виконавчий документ, набуває статусу стягувача з моменту видачі такого виконавчого документа, а не з моменту відкриття виконавчого провадження. Водночас заміна стягувача у виконавчому документі іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) допускається на будь- якій стадії судового процесу, в тому числі до відкриття виконавчого провадження.
❖ За змістом ст. 52 ГПК України заміна учасника справи його правонаступником допускається не будь-коли (тобто протягом невизначеного терміну), а лише на стадіях судового процесу. Таке право не є абсолютним і обмежено часовими
рамками певних стадій судового процесу.
❖ Стадія виконавчого провадження як завершальна стадії судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред’явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (п. 2 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження»). Тобто за межами цього строку виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як авершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред’явлення виконавчого документа до виконання.
❖ Заміна сторони виконавчого провадження протягом необмеженого строку незалежно від того, чи закінчився встановлений строк пред’явлення до виконання наказу, означатиме, що стягувач після спливу строку пред’явлення
виконавчого документа до виконання, який не був поновлений судом, матиме можливість «штучно» збільшити цей строк на невизначений термін шляхом відступлення права вимоги іншим особам, уникнувши таким чином законодавчої вимоги щодо строку, що вже безпосередньо впливає на права та інтереси боржника, який не може бути у невизначеному стані протягом тривалого часу. Такі дії можуть порушити принцип правової визначеності, який є одним з основоположних аспектів верховенства права.
❖ Отже, подання заяви про заміну стягувача його правонаступником після спливу строку пред’явлення виконавчого документа до виконання, що не був поновлений судом, унеможливлює задоволення такої заяви
За матеріалами ВС: https://supreme.court.gov.ua
Далее
Для того, щоб громадяни України, які залишились на ТОТ, змогли зареєструвати народження, шлюб та смерть за українським законодавством і отримати відповідне свідоцтво державного зразка, передбачено спеціальний механізм — встановлення факту через суд.
Міністерство юстиції пояснює, як працює ця процедура, хто має право звернутися до суду та які документи необхідно підготувати.
Реєстрація народження або смерті на ТОТ
Якщо народження або смерть відбулися на території, де введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, державна реєстрація цих фактів проводиться на підставі рішення суду.
Таке рішення ухвалюється у порядку окремого провадження за спрощеною процедурою, передбаченою статтею 317 Цивільного процесуального кодексу України.
Подати заяву про встановлення факту народження чи смерті можна до будь-якого місцевого суду України, який здійснює правосуддя, незалежно від місця проживання заявника.
Заяву про встановлення факту народження дитини можуть подати:
Заяву про встановлення факту смерті може бути подана:
Справи про встановлення факту народження або смерті на ТОТ розглядаються невідкладно після надходження заяви. Рішення по них ухвалюються у порядку окремого провадження за спрощеною процедурою, передбаченою статтею 317 Цивільного процесуального кодексу України.
У рішенні суду про встановлення факту народження зазначаються дата і місце народження дитини, а також відомості про її батьків.
Після проголошення рішення його копія негайно надсилається до органу державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС) для проведення державної реєстрації народження або смерті.
Важливо пам’ятати: особи, які звертаються до суду у зв’язку з воєнним або надзвичайним станом, збройною агресією чи тимчасовою окупацією території України, звільняються від сплати судового збору (пункт 21 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір»).
Крім того, варто відзначити, що рішення суду про встановлення факту народження або смерті є підставою для отримання відповідного свідоцтва в органі ДРАЦС, але не замінює сам документ (свідоцтво про народження чи смерть).
Реєстрація шлюбу, укладеного на ТОТ
Якщо шлюб було зареєстровано на тимчасово окупованій території, його теж можна підтвердити через суд. Суд розглядає справи про встановлення факту реєстрації шлюбу, спираючись на статтю 315 Цивільного процесуального кодексу України,.
Заява подається за місцем проживання особи (частина перша статті 316 Кодексу). Після ухвалення судового рішення громадяни можуть звернутися до органу ДРАЦС для внесення відповідного запису до Державного реєстру актів цивільного стану.
Реєстрація актів цивільного стану, проведених за кордоном
Документи, видані компетентними органами іноземних держав (свідоцтва про народження, шлюб, смерть тощо), визнаються дійсними в Україні після їх легалізації або проставлення апостиля, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України (стаття 13 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
На сьогодні повторна державна реєстрація актів цивільного стану, які вже були проведені компетентними органами іноземних держав, у законодавстві України не передбачена.
Джерело: https://yur-gazeta.com
Далее
Частинами першою та другою статті 196 СК України встановлено, що у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.
У разі застосування до особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
Неустойка (пеня) — це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання — сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку сплатити аліменти.
Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 206/4992/21 (провадження 61-12735сво23) зазначено, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадків, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.
Тобто відповідач зобов`язаний довести відсутність його вини у виникненні заборгованості зі сплати аліментів і сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 СК України.
При цьому стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти.
Парламент встановив у частині першій статті 196 СК максимальну межу для пені, передбачивши, що розмір пені не повинен перевищувати розміру заборгованості, на яку вона нараховується. Окрім цього в сфері судового розсуду перебуває вирішення питання про зменшення пені (частина друга статті 196 СК).
Тобто алгоритм визначення розміру пені, який підлягає стягненню на користь одержувача аліментів, полягає в наступному: спочатку, з урахуванням максимальної межі, визначається пеня; після цього з`ясовується чи є підстави для її зменшення. При вирішенні питання про стягнення пені (стаття 196 СК) законодавець надає суду право зменшувати розмір пені, а не звільняти платника аліментів від її сплати.
Тлумачення частини другої статті 196 СК свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов`язкової наявності одночасно двох підстав, атому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них. Суд при вирішенні питання про зменшення розміру неустойки враховує матеріальний та/або сімейний стан платника аліментів.
Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити матеріальний та/або сімейний стан платника аліментів як підстав для зменшення розміру пені. Такий матеріальний та/або сімейний стан платника аліментів має доводитися платником на момент коли відбулося прострочення чи повна несплата аліментів.
Визначення справедливого та розумного розміру пені при застосуванні конструкції зменшення розміру пені належить до суддівського розсуду. Суд має забезпечити, щоб зменшення пені не порушувало права одержувача аліментів, але водночас не створювало надмірного фінансового навантаження для платника аліментів. Пеня має бути співрозмірною з правопорушенням (зокрема, прострочення, невиконанням зобов`язань, наявність/відсутність часткової оплати). Розмір пені має залишатися співрозмірним із розміром основного зобов`язання, тому суд не може зменшувати пеню до такої міри, що виключала б її роль як «стимулу» для своєчасного виконання аліментних зобов`язань.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 02 квітня 2025 року у справі 725/4115/21 (провадження № 61-7782св24), від 18 квітня 2025 року у справі № 932/541/23 (провадження № 61-185св25), у постанові від 23 липня 2025 року у справі № 939/856/24 (провадження № 61-6197св25) та інші.
Адвокат Л.Я. Єфімова (запис на консультацію: 097-754-79-48)
Далее
Військова служба як державна служба особливого характеру є публічною службою, а для спорів щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби законодавець установив місячний строк звернення до адміністративного суду.
Встановлений статтею 122 КАС України строк звернення до суду обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, процесуальне законодавство пов`язує початок перебігу строку на звернення до адміністративного суду з моментом коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є не тільки її дії, спрямовані на захист порушених прав, а також докази, які свідчать про те, що були створені умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.
Отже, інститут строків в адміністративному судочинстві сприяє досягненню юридичної визначеності в адміністративно-процесуальних відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Як випливає з Довідника із прав, обов`язків та алгоритму дій військовослужбовця, у разі отримання травми чи захворювання, затвердженого заступником головнокомандувача Збройних Сил України від 05 травня 2023 року, довідка про обставини поранення є офіційним документом, що засвідчує факт отримання травми під час виконання військового обов`язку. Вона є необхідною для проходження військово-лікарської комісії (ВЛК) та підтвердження причинного зв`язку між пораненням та службовою діяльністю.
Отже, право військовослужбовця на отримання довідки про обставини травми є важливою складовою механізму соціального захисту військовослужбовців та гарантує реалізацію їхніх прав у сфері медичного та соціального забезпечення. Відсутність такої довідки може унеможливити встановлення причинного зв`язку між пораненням та військовою службою, що, у свою чергу, створює перешкоди для проходження військово-лікарської комісії (ВЛК), отримання відповідних грошових виплат та інших соціальних гарантій.
Якщо командування військової частини відмовляє у видачі довідки або ухиляється від її оформлення, військовослужбовець має право звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав.
Відповідно до положень наказу Міністерства оборони України № 402, законодавство не встановлює конкретного строку, протягом якого військовослужбовець зобов`язаний звернутися до військової частини для отримання довідки про обставини поранення, контузії або іншої травми. Це означає, що звернення за довідкою може відбутися у будь-який час після отримання поранення, і таке звернення не може бути визнане несвоєчасним або необґрунтованим. Ключовим моментом є те, що відсутність довідки не є провиною військовослужбовця.
Затримка у зверненні за довідкою може бути спричинена низкою об`єктивних обставин, серед яких: тяжкий стан здоров`я військовослужбовця, що унеможливлює своєчасне оформлення документів; перебування у зоні бойових дій або виконання інших службових завдань, що не дозволяє звернутися до командування частини одразу після отримання поранення; відсутність належного інформування про порядок отримання довідки; неправомірна бездіяльність командування військової частини, яке мало би оформити довідку, але не зробило цього.
Окрім цього, відповідно до статті 260 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, довідка про обставини поранення повинна оформлюватися начальником медичної служби військової частини. Якщо поранення спричинене діями противника, службове розслідування не проводиться, а довідка має бути складена автоматично протягом п`яти днів.
Ключовим аспектом у розгляді даної категорії справ є визначення моменту, з якого слід обчислювати строк звернення до суду. Відповідно до принципу правової визначеності, реалізація права на судовий захист в цьому випадку має ґрунтуватися на моменті, коли особа отримала об`єктивну можливість усвідомити порушення своїх прав. У випадку невидачі довідки про обставини поранення (в контексті правовідносин, що є предметом судового дослідження) таким моментом є дата офіційного повідомлення військовослужбовця про відмову у її видачі. До цього часу позивач об`єктивно був позбавлений можливості оскаржити бездіяльність компетентного органу.
У контексті відмови у видачі довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) таким моментом є не дата подання рапорту, а саме дата отримання офіційної відмови військовою частиною. Це пояснюється тим, що до моменту отримання відповіді від компетентного органу особа не може достеменно знати, чи порушені її права фактом відмови.
Встановлення дати отримання позивачем відмови у видачі довідки є необхідною передумовою для визначення своєчасності звернення до суду.
Окрім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 380/13595/24
наголошує, що у справах, пов`язаних із відмовою у видачі довідок військовослужбовцям, процесуальні строки мають визначатися з урахуванням реальних обставин проходження військової служби та об`єктивних перешкод для звернення до суду.
Адвокат Л.Я. Єфімова!
конт. тел.: 0977547948
Далее
