Опубликовано director 19 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
06 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 640/10840/19 прийшов до висновку, що
що Міністерство юстиції України може виступати відповідачем у справах про оскарження рішень, дій та бездіяльності державних виконавців, у порядку статті 287 КАС України.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституція України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Разом з тим, положеннями статті 129-1 Конституції України закріплено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі — Закон № 1404-VIII), яким було визначено умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Разом з тим, доводи касаційної скарги грунтуються на тому, що судом апеляційної інстанції помилково вказано на неналежність суб`єктного складу учасників справи.
Так, відмовляючи в задоволенні позовних вимог судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що Міністерство юстиції України не є органом державної виконавчої служби, а тому не може виступати відповідачем у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги Верховний Суд виходить із наступного.
Відповідно до статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) публічно-правовий спір — спір, у якому:
— хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій;
— хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг;
— хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Водночас, положеннями статті 43 КАС України закріплено, що здатність мати процесуальні права та обов`язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами). Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов`язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їх.
Крім того, частиною третьою статті 287 КАС України відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби, а у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця — приватний виконавець.
Аналіз вищезазначених норм процесуального законодавства свідчить про те, що в адміністративних справах відповідачами є органи державної влади, якими під час виконання своїх повноважень було порушено права фізичних та/або юридичних осіб.
Разом з тим, частиною прешою статті 5 Закону № 1404-VIII визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Так, положеннями статті 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02.06.2016 № 1403-VIII систему органів примусового виконання рішень становлять:
— Міністерство юстиції України;
— органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.
Пунктом 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі — Положення) визначено, що Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування, серед іншого, організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).
Підпунктом 2-4 пункту 3 Положення визначено, що до основних завдань Міністерства юстиції України належить забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством.
Крім того, підпунктом 83-21 Положення закріплено, що Мін`юст також організовує, контролює та здійснює примусове виконання рішень у випадках, передбачених законом.
Однією з підстав скасування рішення суду першої інстанції та висновку суду апеляційної інстанції про неможливість Міністерства юстиції України виступати відповідачем у спірних правовідносинах було посилання на норми Інструкції з організації примусового виконанян рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі — Інструкція).
Відповідно до пункту 3 Інструкції, органами державної виконавчої служби є:
Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі — управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві);
відділи примусового виконання рішень в районах міста Києва управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві;
управління забезпечення примусового виконання рішень міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України;
відділи примусового виконання рішень управлінь забезпечення примусового виконання рішень;
районні, районні в містах, міські, міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України.
Водночас, колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що Міністерство юстиції України є неналежним відповідачем у справі, у контексті статті 287 КАС України.
Зі змісту вищезазначених норм убачається, що система органів державної виконавчої служби визначена на рівні закону, зокрема статті 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Норми Інструкції, як підзаконного нормативно-правового акта мають відповідати положенням закону та не суперечити їм.
Разом з тим, доводи скаржника про те, що Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України не є юридичною особою знайшли своє відображення під час перегляду справи в касаційному порядку, оскільки інформація про зазначеного суб`єкта відсутня у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
З огляду на чинне, на момент виникнення спірних правовідносин, спеціальне законодавство, колегія суддів зазначає про відсутність у Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України будь-якого спеціального статусу, який би свідчив про його можливість виступати самостійним суб`єктом адміністративного процесу.
Крім того, Верховний Суд наголошує, що наразі Департамент державної виконавчої служби є структурним підрозділом Міністерства юстиції України, а визначення його органом державної виконавчої служби на рівні положень Інструкції не має визначального характеру, порівняно з нормами Закону № 1403-VIII.
На переконання колегії суддів, питання внутрішньої організації органу державної влади, зокрема Міністерства юстиції України під час реалізації функції з організації примусового виконання судових рішень, не створює для структурних підрозділів суб`єкта владних повноважень можливості самостійно виступати у правовідносинах, які виникають під час оскарження дій державних виконавців.
За вказаних обставин, Верховний Суд приходить до висновку про те, що Міністерство юстиції України може виступати відповідачем у справах про оскарження рішень, дій та бездіяльності державних виконавців, у порядку статті 287 КАС України.
Далее
Опубликовано director 19 Авг 2020 в Новости | Нет комментариев
Заклади професійної освіти зможуть приймати документи і зараховувати вступників до 1 листопада.
Про це повідомила пресслужба Міністерства освіти і науки України.
Зазначається, що лист із рекомендацією продовжити терміни вступу розіслали обласним управлінням освіти і науки.
«Загальними правилами прийому до профтехів визначено, що зарахування вступників триває до початку занять, тобто до 1 вересня. Традиційно вступна кампанія продовжувалася ще на місяць і заклади робили додатковий набір в межах ліцензованого обсягу. Оскільки цього року через карантин нам довелося змінювати терміни вступу до вишів, ми вирішили видовжити їх для закладів профосвіти», — заявив заступник Міністра освіти і науки Андрій Вітренко.
У МОН назвали однією із новацій цьогорічної кампанії те, що вступники можуть подавати копії документів у кілька закладів одночасно.
«А далі, визначившись із закладом і професією, подавати оригінали”, — наголосили у пресслужбі міністерства.
Водночас навчатися у профтехзакладах можуть не тільки випускники шкіл, а й дорослі. Вони можуть пройти підвищення кваліфікації для вже наявної робітничої професії, опанувати нові навички або повністю змінити фах.
За даними відомства, у 2020 році для безоплатного навчання за регіональним або державним замовленням у закладах профосвіти є 119 674 місць.
Далее
Опубликовано director 18 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Временное ограничение права выезда за пределы Украины, наложенное госиполнителем в исполнительном производстве по решению суда о взыскании безосновательно удерживаемых средств, которое так и не было исполнено, можно спустя несколько лет снять через суд.
Даже если исполнительное производство было закрыто в 2014 году ввиду отсутствия у должника имущества и доходов, а закон не предполагал снятие ограничений, с 2017 года должник может самостоятельно подать заявление о снятии запрета на выезд.
Так, Суворовский райсуд Одессы удовлетворил заявление должника и снял запрет, ведь ограничение в выезде должника за пределы Украины носит временный характер, а его продление вследствие бездействия взыскателя по истечении сроков на повторное предъявление к принудительному исполнению, будет носить постоянный характер. Тем самым нарушаются конституционные права должника.
Постановлением от 12 июня 2020 года по делу № 523/15485/19 это решение оставлено в силе.
Учитывая то, что временное ограничение физического лица в праве выезда за пределы Украины является специальной нормой, применяемой на стадии исполнения судебных решений, а такое принудительное исполнение решения пока не проводится, то наложенное судебным решением временное ограничение в исполнительном производстве, которое завершено, подлежит отмене судом, — указано в постановлении.
В соответствии с положениями статьи 441 ГПК суд:
- может отменить запрет на выезд из Украины по мотивированному заявлению должника,
- рассматривает заявление об отмене временного ограничения в 10-дневный срок со дня его поступления в судебном заседании с извещением сторон и других заинтересованных лиц при обязательном участии государственного (частного) исполнителя,
- постановляет определение, которое может быть обжаловано,
- отказ в отмене временного ограничения не препятствует повторному обращению с таким заявлением в случае возникновения новых обстоятельств, обосновывающих необходимость отмены.
Далее
Опубликовано director 18 Авг 2020 в Новости | Нет комментариев
Про це повідомляє AgroPolit.
Закон вводиться в дію через три місяці, 15 листопаду 2020 року, за цей час уряд має затвердити статут сільськогосподарського кооперативу та забезпечити прийняття нормативно-правових актів, необхідних для реалізації цього Закону.
Зазначається, що документ надає право членам (засновникам) сільськогосподарського кооперативу самостійно обирати види діяльності: виробничий, обслуговуючий, переробний чи багатофункціональний, а також форму діяльності – з метою чи без мети одержання прибутку.
Сільськогосподарський кооператив, що здійснює діяльність без мети одержання прибутку, є неприбутковою організацією у разі, якщо його діяльність відповідає сукупності таких ознак:
1) кооператив не здійснює виробництва сільськогосподарської продукції і надає послуги виключно своїм членам;
2) кооператив не набуває права власності на сільськогосподарську продукцію, вироблену, вирощену, відгодовану, виловлену або зібрану (заготовлену) його членами – виробниками сільськогосподарської продукції. При цьому власниками сільськогосподарської продукції, що заготовлюється, переробляється, постачається, збувається (продається) таким кооперативом, є його члени;
3) кооператив відповідає вимогам, встановленим підпунктом 133.4.1 пункту 133.4 статті 133 Податкового кодексу України для неприбуткових організацій.
Передбачається поступовий перехід існуючих сільськогосподарських кооперативів до нової єдиної форми, а саме передбачено, що сільськогосподарські виробничі кооперативи, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативі та кооперативні об’єднання сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, утворені до набрання чинності цим Законом, які зареєстровані на день набрання чинності цим Законом, зберігають всі права та обов’язки, які вони мали на момент набрання чинності цим Законом, до моменту їхньої перереєстрації, але не більш як три роки.
Протягом цих трьох років ці сільськогосподарські кооперативи мають бути перереєстровані.
Сільськогосподарський кооператив утворюється за рішенням установчих зборів його засновників та може бути утворений шляхом реорганізації (злиття, поділу, виділу) іншого сільгоспкооперативу.
Засновниками сільськогосподарського кооперативу можуть бути юридичні та/або фізичні особи. Сільськогосподарський кооператив утворюється не менш як трьома засновниками
Далее
Опубликовано director 18 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Суть справи: між позивачкою та відповідачем виник спір про поділ спільного майна подружжя.
Колишня дружина звернулась із позовом, у якому просила визнати транспортний засіб, який було придбано за спільні кошти у шлюбі, спільною сумісною власністю подружжя, залишити його у власності відповідача та стягнути на свою користь 1/2 вартості ТЗ.
Чоловік же звернувся із зустрічним позовом, у якому просив провести поділ меблів, побутової техніки, а також стягнути з позивачки на свою користь 1/2 вартості зроблених покращень у її квартирі.
Місцевий та апеляційний суди позов колишньої дружини задовольнили повністю, а зустрічний позов — частково.
Відповідачу було відмовлено у задоволенні щодо стягнення вартості поліпшень та ремонтних робіт.
Колегія суддів Цивільного суду ВС із таким висновком погодилась.
Відповідну постанову у справі № 243/5477/15-ц ВС прийняв 12.05.2020.
Відповідно до положень статті 156 ЖК Української РСР члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Повнолітні члени сім’ї власника зобов’язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту.
Верховний Суд вказав, що право вимагати стягнення витрат на проведення ремонту будівлі, що належить власникові, у членів сім’ї власника виникає лише у випадку, якщо їх затрати на ремонт жилого приміщення перевищували покладений на них статтею 156 ЖК обов’язок.
Колегія суддів погодилась із висновком судів попередніх інстанцій, що вказані грошові кошти за час спільного проживання подружжя були витрачені для ремонту та реконструкції житла, в якому вони проживали, з метою поліпшення умов життя та в інтересах сім’ї, а тому обгрунтовано відмовили у задоволенні зустрічного позову у цій частині.
Здійснені ремонтні роботи є невід’ємною частиною квартири та не є окремим об’єктом спільної сумісної власності подружжя, тому розподілу не підлягають.
Далее
Опубликовано director 18 Авг 2020 в Новости | Нет комментариев
З 17 серпня з’явилася можливість обрання спрощеної системи оподаткування та/або добровільної реєстрації як платника податку на додану вартість та/або включення до Реєстру неприбуткових установ та організацій шляхом заповнення відповідних сторінок заяв у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань. Про це інформує пресцентр Міністерства юстиції.
Отже, під час державної реєстрації створення юридичної особи (у тому числі в результаті виділу, злиття, перетворення, поділу) вже не потрібно заповнювати та подавати окремі заяви. Для цього необхідно лише заповнити відповідну сторінку заяви у сфері державної реєстрації.
Проте зауважуємо, що до внесення відповідних законодавчих змін у разі проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, продовжують подаватися окремі заяви про обрання юридичною особою спрощеної системи оподаткування та/або про добровільну реєстрацію як платника податку на додану вартість, та/або про включення до Реєстру неприбуткових установ та організацій за формами, затвердженими відповідно до законодавства.
Відповідні зміни затверджено наказом Міністерства юстиції України від 19 травня 2020 року № 1716/5 «Про оновлення форм заяв у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань».
Далее
Опубликовано director 17 Авг 2020 в Новости | Нет комментариев
Нынешняя практика определения медиками телесных повреждений уголовного характера недостаточно эффективна, ведь врачи фактически не имеют удобных форм медицинской документации, где они должны отражать такие повреждения по единому стандарту. Это часто приводит к ненадлежащему описанию таких повреждений и, как следствие, к потере важной для дальнейшего расследования информации, в том числе, в случае расследования фактов пыток со стороны правоохранителей, считают в Офисе Генерального прокурора
В связи с этим на данный момент разработан проект Единой формы фиксации телесных повреждений.
Предложенный проект медицинской формы содержит изображение контура человеческого тела с описанием возможных телесных повреждений. Согласно нему врач при осмотре пострадавшего будет фиксировать вид, количество и место расположения повреждений, а также жалобы и результаты диагностических исследований.
Участие в создании проекта принимали судебно-медицинские эксперты. В основе – лучшие международные стандарты в этой сфере, в частности, закрепленные в Стамбульском протоколе — пособии по эффективному документированию и расследованию пыток, разработанном под эгидой Верховного Комиссара ООН по правам человека.
«Продовжуємо вживати заходи загального характеру для підвищення ефективності розслідування катувань в Україні. Працівники нашого Департаменту разом з судово-медичними експертами розробили проект Єдиної форми фіксації тілесних ушкоджень, яка має бути згодом затверджена МОЗ у вигляді медичної документації та впроваджена в роботу медичних закладів, включаючи й заклади інших відомств.
При розробці форми та інструкції з її заповнення враховувалися вимоги Стамбульського протоколу – посібника з ефективного документування та розслідування катувань, який був розроблений під егідою Верховного комісара ООН з прав людини.
Вчора ми провели перші консультації з державними органами, отримали низку пропозицій та коментарів, які будуть враховані при доопрацюванні форми. Найближчим часом плануємо провести консультації з експертами неурядових та міжнародних організацій, які займаються тематикою протидії катуванням.
На фото представлені окремі фрагменти форми фіксації тілесних ушкоджень», — отметил на своей странице в фейсбуке руководитель департамента Генеральной прокуратуры по пыткам и другим серьезным нарушениям со стороны правоохранительных органов Юрий Белоусов.
Далее
Опубликовано director 17 Авг 2020 в Новости | Нет комментариев
?Постанова КЦС ВС від 05.08.2020 № 450/1610/15-ц (61-36163св18):
?⚖️Суддя-доповідач: Грушицький А. І.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90932481
⚡Ключові тези:
✔07 липня 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зазначеним позовом обґрунтовуючи свої вимоги тим, що вона є вдовою ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
За період перебування у шлюбі з ОСОБА_5 вони побудували житловий будинок та господарські будівлі на земельній ділянці площею 0,1480 га, яка передана для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та розташована на АДРЕСА_1 .
За тиждень до смерті чоловіка, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 , вона, на прохання старшої дочки ОСОБА_2 , поїхала до приватного нотаріуса Віблого Л. З., щоб підписати документи. Зміст цих документів їй роз`яснено не було.
Згодом їй стало відомо, що 20 жовтня 2014 року вона у нотаріуса підписала заяву-згоду на відчуження ОСОБА_5 будинку.
Внаслідок оформлення заяви-згоди від її імені 20 жовтня 2014 року був укладений договір дарування, внаслідок якого ОСОБА_5 подарував ОСОБА_2 будинковолодіння на АДРЕСА_1 .
Також позивач зазначала, що на момент посвідчення договору дарування 20 жовтня 2014 року ОСОБА_5 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, не міг самостійно висловити своє волевиявлення, оскільки перебував у реанімаційному відділенні Львівської обласної клінічної лікарні.
17 березня 2016 року ОСОБА_4 свої вимоги уточнила і зазначила, що за договором дарування ОСОБА_5 від імені якого діяла ОСОБА_6 безоплатно подарував ОСОБА_2 будинковолодіння на АДРЕСА_1 .
17 вересня 2014 року ОСОБА_5 через приватного нотаріуса Пустомитівського районного нотаріального округу Віблого Л. З. видав довіреність, якою він уповноважував ОСОБА_7 бути його представником, в тому числі, з приводу дарування житлового будинку.
Із вказаної довіреності вбачається, що така видана 17 вересня 2014 року у приміщенні нотаріальної контори приватного нотаріуса Віблого Л. З., що в с. Солонка Пустомитівського району Львівської області у присутності самого ОСОБА_5 Підписана довіреність за дорученням ОСОБА_5 — ОСОБА_8 .
Однак, на час видання довіреності ОСОБА_5 знаходився у реанімаційно-анестезіологічному відділенні Львівської обласної клінічної лікарні та нічого не знав про вчинення такої дії поза межами лікувального закладу.
У додаткових письмових поясненнях від 22 грудня 2016 року ОСОБА_4 зазначала, що оспорювана довіреність є недійсною у зв`язку з її посвідченням нотаріусом поза межами свого нотаріального округу, що є порушенням статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», а тому недійсним є і договір купівлі-продажу від 20 жовтня 2014 року, згідно якого ОСОБА_5 подарував спірне будинковолодіння ОСОБА_2 .
З урахуванням зазначених обставин позивач просила:
визнати недійсною довіреність від 17 вересня 2014 року, посвідчену приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З., на підставі якої ОСОБА_5 , від імені якого підписалась за його дорученням ОСОБА_8 , уповноважив ОСОБА_7 бути його представником у всіх державних та приватних органах з приводу дарування належних йому житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки, що знаходяться на АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_2 , зареєстровану в реєстрі за № 1196;
визнати недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, що знаходиться на АДРЕСА_1 , укладений 20 жовтня 2014 року між ОСОБА_5 , від імені якого діяла ОСОБА_7 на підставі довіреності від 17 вересня 2014 року, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З. та зареєстрований в реєстрі за № 1339;
скасувати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_2 , а саме — житлового будинку з господарськими будівлями загальною площею 108,5 кв. м на АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0, 1480 га, яка розташована на АДРЕСА_1 та передана для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель — кадастровий номер 23681600:01:009:0286;
витребувати з чужого незаконного володіння, а саме від відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_4 житловий будинок з господарськими будівлями загальною площею 108,5 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1480 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2017 року в складі судді Кукси Д. А. у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що порушення приватним нотаріусом Віблим Л. З. Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, щодо вчинення нотаріальних дій поза межами Пустомитівського районного нотаріального округу, в силу частини другої статті 219 ЦК України не може бути підставою для визнання недійсною довіреності від 17 вересня 2014 року, так як порушить волю ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а перевірити його волю не видається можливим.
Постановою Апеляційного суду Львівської області від 29 березня 2018 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 28 вересня 2918 року про виправлення описок, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2017 року скасовано. Позов задоволено частково.
Визнано недійсною довіреність від 17 вересня 2014 року, посвідчену приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З., на підставі якої ОСОБА_5 , від імені якого підписалась за його дорученням ОСОБА_8 , уповноважив ОСОБА_7 бути його представником у всіх державних та приватних органах з приводу дарування належних йому житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки, що знаходяться на АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_2 , зареєстровану в реєстрі за № 1196;
визнано недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, що знаходиться на АДРЕСА_1 , укладений 20 жовтня 2014 року між ОСОБА_5 , від імені якого діяла ОСОБА_7 на підставі довіреності від 17 вересня 2014 року, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З. та зареєстрований в реєстрі за № 1339;
скасовано державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_2 , а саме — житлового будинку з господарськими будівлями загальною площею 108,5 кв. м на АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0, 1480 га, яка розташована на АДРЕСА_1 та передана для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель — кадастровий номер 4623681600:01:009:0286.
В решті вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки довіреність від 17 вересня 2014 року не була посвідчена нотаріально у встановленому законом порядку, а саме повноважним нотаріусом, що мав право здійснювати нотаріальну діяльність у межах Львівського міського нотаріального округу, у територіальних межах якого знаходився на лікуванні ОСОБА_5 , а тому в подальшому дії, які ґрунтуються на такій довіреності, не породжують правових наслідків.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі — Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно зі статтею 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Статтею 244 ЦК України визначено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Відповідно до частини першої статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Отже, для визнання недійсним правочину ключовим є встановлення обставин недодержання вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Відповідно до положень статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Згідно положень частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Статтею 13-1 Закону України «Про нотаріат» визначено, що нотаріальний округ — територіальна одиниця, в межах якої нотаріус здійснює нотаріальну діяльність і в межах якого знаходиться державна нотаріальна контора, в якій працює державний нотаріус, або робоче місце (контора) приватного нотаріуса.
Нотаріальні округи визначаються відповідно до адміністративно-територіального устрою України. У містах з районним поділом округом діяльності нотаріуса є вся територія міста. У разі зміни адміністративно-територіального поділу України, в результаті якого розташування робочого місця (контори) приватного нотаріуса увійшло до іншого нотаріального округу, нотаріальна діяльність відповідних нотаріусів повинна бути зареєстрована в цьому нотаріальному окрузі.
Нотаріус не вправі здійснювати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу, за винятком заміщення інших нотаріусів у випадках, передбачених цим Законом.
Закон України «Про нотаріат» доповнено статтею 13-1 згідно із Законом № 614-VI від 01 жовтня 2008 року, який набрав чинності з 01 грудня 2008 року, тобто вказана норма діяла на час посвідчення оспорюваної довіреності.
Відповідно до пунктів 2, 3 та 4 глави 1 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02 лютого 2012 року № 296/5 (в редакції на час виникнення спірних правовідносин, далі — Порядок) нотаріальні дії вчиняються у приміщенні державної нотаріальної контори, у державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем (конторою) приватного нотаріуса. В окремих випадках, коли фізична особа не може з`явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваного правочину, такі нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах нотаріального округу.
Якщо нотаріальна дія вчинюється поза приміщенням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем (конторою) приватного нотаріуса, у посвідчувальному написі та в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій зазначається місце вчинення нотаріальної дії (удома, у лікарні, за місцезнаходженням юридичної особи тощо) із зазначенням адреси, а також причин, з яких нотаріальна дія була вчинена поза вказаними приміщеннями.
Запис про вчинення нотаріальної дії поза приміщенням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем (конторою) приватного нотаріуса, заноситься до Журналу (книги) обліку викликів нотаріуса за межі державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву чи робочого місця (контори) приватного нотаріуса згідно з додатком 14 до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року № 3253/5, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 23 грудня 2010 року за № 1318/18613 (із змінами).
✔Нотаріус не вправі здійснювати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу, за винятком заміщення інших нотаріусів у випадках, передбачених законодавством.
✔Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що нотаріальна діяльність здійснюється нотаріусом у межах свого нотаріального округу та за місцем знаходження приміщення державної нотаріальної контори, в якій працює державний нотаріус, або приміщення, яке є робочим місцем приватного нотаріуса. Законодавством заборонено нотаріусу здійснювати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу.
✔Судами установлено, що оспорювана довіреність посвідчена з порушенням положень статті 13-1 Закону України «Про нотаріат» та вищевказаного Порядку.
✔Закон прямо не передбачає нікчемність правочину, вчиненого з порушенням положень статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», отже такий правочин може бути визнаний судом недійсним за наявності відповідного позову. Саме з таким позовом звернулась позивач до суду, однією з вимог якого є вимога про визнання недійсним довіреності з посиланням на те, що приватний нотаріус Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області посвідчив її за межами свого нотаріального округу.
Відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України до основних засад (принципів) цивільного судочинства належать, в тому числі: верховенство права, змагальність сторін, диспозитивність, пропорційність.
В основу свого рішення про відмову у позові суд першої інстанції поклав встановлені ним обставини щодо наявності у ОСОБА_5 волі на дарування будинковолодіння своїй дочці ОСОБА_2 , вважаючи, що воля особи є в пріоритеті у порівнянні з вимогами, встановленими державою щодо порядку посвідчення правочину.
Проте такі вимоги не можна вважати формальними, зокрема про що свідчить рішення законодавця про доповнення Закону України «Про нотаріат» нормою статті 13-1.
✔За таких обставин, апеляційний суд зробив правильний по суті висновок про визнання довіреності недійсною на підставі загальних норм цивільного законодавства, що узгоджується у цій справі з принципом пропорційності цивільного процесу.
В такому випадку, враховуючи, що відповідач набула право власності на спірне будинковолодіння безоплатно, належить до числа спадкоємців першої черги ОСОБА_5 , втручання у право власності відповідача не буде надмірним.
Таким чином Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що оспорювана довіреність від 17 вересня 2014 року є недійсною з моменту її вчинення.
✔В подальшому дії, які ґрунтуються на такій довіреності, не породжують правових наслідків, а тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
Далее
Опубликовано director 17 Авг 2020 в Новости | Нет комментариев
Відповідно до п.5 ч.1 ст.40 КЗпП: «Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку нез’явлення на роботу протягом бiльш як чотирьох мiсяцiв пiдряд внаслiдок тимчасової непрацездатностi, не рахуючи вiдпустки по вагiтностi i родах, якщо законодавством не встановлений тривалiший строк збереження мiсця роботи (посади) при певному захворюваннi.
За працiвниками, якi втратили працездатнiсть у зв’язку з трудовим калiцтвом або професiйним захворюванням, мiсце роботи (посада) зберiгається до вiдновлення працездатностi або встановлення інвалідності».
Отже, роботодавець у ситуації, наведеній у запитанні, має право, але не зобов’язаний розірвати трудовий договір з працівником, який через хворобу (загальне захворювання) відсутній на роботі більше чотирьох місяців підряд.
Але, для того щоб роботодавець міг скористатися цією підставою для звільнення, непрацездатність працівника повинна тривати більше чотирьох місяців підряд.
Якщо працівник вийшов на роботу хоча б на один день або між лікарняними листами узяв щорічну відпустку чи відпустку «за свій рахунок» тощо, перебіг 4-місячного строку уривається.
Підсумовувати періоди нез’явлення на роботу внаслідок тимчасової непрацездатності, тривалість яких менше чотирьох місяців, не можна. Передбачений п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП строк повинен спливти повністю. Закінченням цього терміну слід вважати відповідний день четвертого місяця з моменту, коли працівник не з’явився на роботі у зв’язку з хворобою.
Також, при звільненні працівника роботодавцю потрібно мати докази того, що звільнення працівника – це виробнича необхідність.
Під виробничою необхідністю розуміють таку ситуацію, при якій заміщення непрацездатного працівника є необхідним (неможливо ні перерозподілити обов’язки хворого між іншими працівниками, ні прийняти іншого працівника на період його хвороби).
Інакше звільнення може бути визнане судом неправомірним.
У випадку якщо працівник є членом профспілки необхідно отримати згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення на підставі п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП.
За матеріалами сайту: Бухгалтер.
Далее
Опубликовано director 17 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Верховний Суд вказує на те, що стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу на підставі ст. 235 КЗпП, суд керується Порядком № 100.
За його вимогами усі виплати включають в розрахунок середньої зарплати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із зарплати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Тож суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховують без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику. Внаслідок цього виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
Крім того, відрахування податків і обов’язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би зарплату, із якої також відраховувались би податки і збори.
Джерело: постанова ВС/КАС від 05.08.2020 р. № 817/893/17.
Далее
