14.07.2021 відбулось введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту споживачів при врегулюванні простроченої заборгованості» від 19.03.2021 р. (далі Закон).
Відбулось те, чого так довго чекали Позичальники, які за певних обставин, опинились у складній ситуації та не змогли вчасно сплатити зобов’язання по кредиту.
Так Законом встановлено вимоги щодо взаємодії кредиторів та колекторів із споживачами та іншими особами при врегулюванні простроченої заборгованості (вимоги щодо етичної поведінки).
Що варто знати Позичальникам приведемо далі.
Варто знати, що до укладення договору про споживчий кредит кредитодавець надає споживачу інформацію про право кредитодавця та/або нового кредитора залучати до врегулювання простроченої заборгованості колекторську компанію.
Попередження про право кредитодавця залучати до врегулювання простроченої заборгованості колекторську компанію обов’язково має включати інформацію:
про встановлені законодавством вимоги щодо взаємодії із споживачами при врегулюванні простроченої заборгованості (вимоги щодо етичної поведінки);
про право споживача на звернення до НБУ щодо недотримання зазначених вимог кредитодавцем та/або новим кредитором, та/або колекторською компанією;
про право споживача на звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої споживачу у процесі врегулювання простроченої заборгованості;
інформацію про кримінальну відповідальність, передбачену статтею 182 Кримінального кодексу України за незаконне збирання, зберігання, використання, поширення конфіденційної інформації про третіх осіб.
Кредитодавець, який відступив право вимоги за договором про споживчий кредит новому кредитору або залучив колекторську компанію до врегулювання простроченої заборгованості, зобов’язаний протягом 10 робочих днів повідомити про це споживача.
Під час першої взаємодії із споживачем у рамках врегулювання простроченої заборгованості кредитодавець, новий кредитор, колекторська компанія зобов’язані повідомити:
повне найменування кредитора (у разі якщо взаємодію здійснює новий кредитор або колекторська компанія), своє повне найменування, номер телефону для здійснення зв’язку та адресу (електронну або поштову) для листування;
відомості про особу, яка здійснює взаємодію із споживачем, або зазначення про використання для взаємодії програмного забезпечення або технології, якщо взаємодія здійснюється без залучення працівника кредитодавця, нового кредитора чи колекторської компанії;
правову підставу взаємодії;
розмір простроченої заборгованості, неустойки та інших платежів, що стягуються при невиконанні зобов’язання за договором про споживчий кредит або відповідно до закону.
Кредитодавець, новий кредитор, колекторська компанія зобов’язані здійснювати фіксування кожної безпосередньої взаємодії із споживачем за допомогою відео- та/або звукозаписувального технічного засобу та обов’язково попередити про це споживача, а також зберігати всі носії інформації, на яких зафіксовано взаємодію із споживачем, протягом трьох років після такої взаємодії.
Крім того, колекторам забороняється:
з власної ініціативи взаємодіяти зі споживачами та іншими особами, визначеними законом, у період з 20.00 до 09.00, а також у вихідні, святкові і неробочі дні;
здійснювати дії по відношенню до споживача, що зазіхають на особисту гідність, права, свободи, власність ставлять під загрозу життя, здоров’я, ділову репутацію, а також використовувати погрози, шантаж, вчиняти інші незаконні (неправомірні) дії;
вводити споживача в оману; приховувати інформацію про номер контактного телефону, з якого здійснюється дзвінок або надсилається повідомлення споживачу, адресу або адресу електронної пошти, з якої надсилається повідомлення, про відправника поштового або електронного повідомлення; взаємодіяти зі споживачем більше двох разів на добу;
використовувати функцію (сервіс) автоматичного дозвону протягом більше 30 хвилин на добу;
використовувати на конвертах або повідомленнях, що надсилаються споживачу, зображення, що можуть бути сприйняті як такі, що містять погрозу, розміщувати на конвертах або повідомленнях відомості, що прямо чи опосередковано вказують на наявність заборгованості, використовувати написи “виконавчий документ”, “рішення про стягнення”, “повідомлення про виселення” тощо, а також найменування органів державної влади, у тому числі осіб, які здійснюють повноваження у сфері примусового виконання рішень;
повідомляти третім особам (крім осіб, взаємодія з якими передбачена договором про споживчий кредит та які надали згоду на таку взаємодію) про заборгованість споживача та взаємодіяти з ними та вчиняти інші протиправні дії.
вводити в оману щодо передачі питання про погашення простроченої заборгованості на розгляд суду, можливості застосування до боржника заходів адміністративного і кримінального переслідування.
будь-яким чином повідомляти третіх осіб (крім осіб, взаємодія з якими передбачена договором про споживчий кредит та які надали згоду на таку взаємодію) про заборгованість споживача або здійснювати взаємодію з цими особами таким чином, щоб їм стала відома або могла стати відомою інформація про заборгованість споживача, крім випадків взаємодії з особою, стосовно якої споживач надав згоду на передачу їй інформації про наявність простроченої заборгованості, а також інших випадків, передбачених законом;
вимагати від споживача, його близьких осіб, представника, спадкоємця, поручителя, майнового поручителя, а також його роботодавця та/або інших осіб прийняти на себе зобов’язання щодо простроченої заборгованості, якщо інше не передбачено договором про споживчий кредит або законом;
вчиняти дії, що завдають шкоду репутації, у тому числі діловій репутації, споживача, його близьких осіб, представника, спадкоємця, поручителя, або погрожувати вчиненням таких дій;
вимагати погашення заборгованості в інший спосіб, ніж передбачено договором про споживчий кредит або законом;
за власною ініціативою будь-яким чином взаємодіяти із споживачем або його близькими особами, якщо споживач письмово, шляхом надання всіх належним чином оформлених підтвердних документів, повідомив, що його інтереси при врегулюванні простроченої заборгованості представляє його представник;
Джерело: https://uteka.ua/ua
Чимало людей зіштовхуються з такою актуальною проблемою як незаконне звільнення.
Відтак, постає цілком логічне питання: яке звільнення вважається незаконним?
Відповідь на це питання ми сьогодні з Вами розглянемо. Окрім того, визначимо порядок звернення до суду у разі незаконного звільнення та з’ясуємо, чи є шанси поновитися на роботі і отримати компенсацію за вимушений «прогул».
Для початку, необхідно визначитись із терміном незаконне звільнення. Отож, будь-яке звільнення працівника без його згоди на інших підставах або з порушенням встановленого порядку і буде незаконним.
Нижче наведені найпоширеніші порушення трудового законодавства з боку роботодавців при звільненні:
Непоодинокі випадки, коли роботодавці самостійно ініціюють звільнення, але пропонуть працівникові написати заяву про звільнення за власним бажанням. З таким варіантом цілком логічно можна погодитись лише у випадку, коли дійсна причина звільнення (її формулювання) здатна «зіпсувати» вам трудову книжку (наприклад, якщо місце дисциплінарний проступок або звільнення провадиться по іншим неприємним мотивам). Але, якщо причина звільнення має усі ознаки незаконної, або взагалі вам невідома – на такий варіант погоджуватись не варто. Адже з таким формулюванням підстав розірвання трудового договору (за угодою сторін, за власним бажанням) ви істотно зменшуєте ймовірність судового захисту ваших прав. І, хоча, при розгляді таких справ суди повинні ретельно перевіряти мотиви, що слугували приводом для подачі заяви про звільнення, і, встановивши, що роботодавець змусив працівника подати заяву про звільнення з роботи, суд повинен визнати звільнення незаконним, довести такий примус буде вкрай важко.
Найпоширеніші порушення трудового законодавства при розірвання трудового договору з найманими працівниками пов’язані з юридичною необізнаністю посадових осіб та недостатнім знанням працівниками власних прав.
Крок перший: де оскаржити незаконне звільнення?
На сьогоднішній день майже єдиний варіант — звернення до суду.
Також можна звернутися зі скаргою до державного інспектора з праці. Ці посадові особи мають право проводити позапланові перевірки щодо дотримання законодавства про працю, видавати роботодавцю обов’язкові до виконання приписи про усунення порушень, притягувати порушників до відповідальності. Але для відновлення на роботі, а тим більше для стягнення заробітної плати та (або) компенсації моральної шкоди, в разі, якщо роботодавець не визнає свої дії незаконними, вам буде рекомендовано звернутися до суду.
Суд ЄС постановив, що роботодавець може заборонити носіння мусульманського хіджабу на робочому місці, коли існує потреба забезпечити нейтральний образ для клієнтів, щоб запобігти соціальним суперечкам», – повідомляє вебсайт eubusiness.
Однак обґрунтування такої заборони повинно відповідати справжній потребі роботодавця. Національні суди можуть враховувати конкретні національні положення щодо захисту свободи релігії своєї держави.
Справа стосувалася двох осіб, які працювали в різних компаніях, діяльність яких регулюється німецьким законодавством.
Компанія WABE, де одна з позивачок (IX) працювала доглядальницею за дітьми, прийняла рішення заборонити своїм працівникам носити будь-які видимі політичні, філософські чи релігійні знаки на робочому місці, коли вони контактують з дітьми або їхніми батьками. Після відмови позивача дотримуватися цього правила роботодавець двічі тимчасово відсторонював її від виконання своїх обов’язків та зробив попередження.
Схожа ситуація виникла в іншої позивачки (MJ). Компанія Müller Handels GmbH, яка керує мережею аптек, відмовилася перевести жінку на іншу посаду, на якій вона могла носити хіджаб, а потім наказала відвідувати робоче місце без помітних елементів, що демонструють будь-які політичні, філософські чи релігійні переконання.
IX звернулася з позовом до обласного суду з питань праці, щоб WABE вилучила з її особової справи попередження щодо носіння хіджабу. Що стосується MJ, вона вимагала визнання недійсним розпорядження роботодавця та вимагала відшкодування заподіяної шкоди. Позов MJ був підтриманий, але згодом компанія подала апеляцію у Федеральний суд з питань праці в Німеччині.
Наразі обидва суди вирішили направити запитання до Суду ЄС стосовно тлумачення Директиви 2000/78, яка встановлює загальні межі рівного ставлення до роботи та занять. Суди також запитували, чи може існувати внутрішнє правило підприємства, що забороняє працівникам носити будь-які видимі ознаки політичних, філософських та релігійних переконань на робочому місці, чи свідчить це про пряму або непряму дискримінацію за ознаками релігії чи переконань, за яких обставин може бути виправдана різниця в поведінці роботодавця, що ґрунтується на релігії чи переконаннях, а також які елементи повинні бути враховані у процесі дослідження доцільності такої різниці у ставленні роботодавця до працівника.
Насамперед, Суд ЄС у справі C-804/18 звернув увагу на те, чи існує внутрішнє правило підприємства, що забороняє працівникам носити будь-які видимі ознаки політичних, філософських та релігійних переконань, а також чи є така заборона формою дискримінації за ознаками релігії або переконань, що заборонена Директивою 2000/78. В цьому питанні Суд ЄС зазначив, що носіння знаків чи одягу для вияву релігії або переконань охоплюється свободою думки, совісті та релігії.
Суд навів свою практику, згідно з якою така норма не є прямою дискримінацією, за умови, що вона охоплює будь-які прояви таких переконань та однаково стосується всіх працівників підприємства. Суд вважає, що цей висновок не ставиться під сумнів тим фактом, що деякі працівники дотримуються релігійних приписів, які вимагають носити певний одяг. У цій справі оскаржуване правило роботодавця застосовувалося загально і недиференційованим чином. Суд дійшов висновку, що за таких обставин норма, яка розглядається в основному провадженні, не передбачає прямої дискримінації щодо працівників, які дотримуються певних правил одягу, що базуються на релігійних заповідях, на підставі релігії чи переконань.
Також Суд перевірив, чи може правило заборони носіння окремих елементів одягу працівників бути виправданим бажанням роботодавця проводити політику політичного, філософського та релігійного нейтралітету щодо своїх клієнтів чи користувачів, з метою врахування їхніх законних побажань. Суд ЄС відповів на це запитання ствердно. Насамперед, Суд зазначив, що бажання роботодавця демонструвати у відносинах з клієнтами політику політичного, філософського чи релігійного нейтралітету може розглядатися як його законна мета. Однак Суд звертає увагу, що недостатньо одного лише бажання, щоб обґрунтувати об’єктивну різницю у ставленні компанії до працівника. Тому відповідними елементами для виявлення такої потреби є права та законні побажання споживачів або користувачів. У цьому випадку це бажання батьків залишати своїх дітей під наглядом осіб, які не виявляють своєї релігії чи переконань під час контакту з дітьми. Обґрунтовуючи необхідність цього правила, роботодавець надав докази того, що за відсутності такої політики нейтралітету його бізнес зазнає несприятливих наслідків.
Потім Суд зазначив, що різниця у ставленні роботодавця до працівника повинна відповідати цілям належного застосування політики нейтралітету, що передбачає послідовне та систематичне проведення цієї політики. Заборона носити будь-які видимі ознаки політичних, філософських чи релігійних переконань на робочому місці повинна бути обмежена враховуючи фактичний масштаб і тяжкість негативних наслідків, яких роботодавець прагне уникнути, прийнявши цю заборону.
У справі C-341/19 Суд ЄС розглянув, чи непряма дискримінація на основі релігії або переконань є наслідком внутрішнього правила підприємства, що забороняє носити видимі ознаки політичних, філософських та релігійних переконань на робочому місці з метою забезпечення політики нейтралітету в межах цього підприємства. Суд постановив, що така заборона може бути виправданою лише в тому випадку, якщо вона охоплює всі видимі форми демонстрації політичних, філософських чи релігійних переконань або якщо заборона реалізується послідовно та систематично.
Суд вважає, що національні положення, які захищають свободу релігії, можуть бути враховані як більш сприятливі положення у процесі дослідження доцільності різного ставлення роботодавця до працівника, який демонструє свої релігійні переконання.
Рішення у спільних справах C-804/18 та C-341/19 WABE та MH Mueller Handel
Джерело: https://yur-gazeta.com/
Далее
Наслідком ухвалення судом рішення про виключення з актових записів про народження дітей відомостей про позивача як батька дітей є, зокрема, відсутність у позивача від самого початку існування спірних правовідносин обов`язку утримання дітей, адже за змістом положень статті 180 СК України обов`язок утримання дитини несуть лише її батьки.Далее
Відповідно до абзацу першого п. п. 14.1.257 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) фінансова допомога – це фінансова допомога, надана на безповоротній або поворотній основі.
Правові засади застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справляння єдиного податку встановлено у главі 1 розд. ХІV «Спеціальні податкові режими» ПКУ.
Згідно з п. 291.2 ст. 291 ПКУ спрощена система оподаткування обліку та звітності – це особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів.
Види діяльності, які не дають права суб’єктам господарювання, зокрема, фізичним особам – підприємцям бути платниками єдиного податку у разі їх здійснення, наведено у п. п. 291.5.1 п. 291.5 ст. 291 ПКУ.
Так, не можуть бути платниками єдиного податку першої-третьої груп суб’єкти господарювання, які здійснюють діяльність у сфері фінансового посередництва, крім діяльності у сфері страхування, яка здійснюється страховими агентами, визначеними Законом України від 07 березня 1996 року №85/96-ВР «Про страхування» сюрвейєрами, аварійними комісарами та аджастерами, визначеними розд. III ПКУ. (п. п. 6 п. п. 291.5.1 п. 291.5 ст. 291 ПКУ).
Відповідно до Національного класифікатора України ДК 009:2010 «Класифікація видів економічної діяльності», затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 11.10.2010 № 457, надання фінансової допомоги належить до коду 64 «Надання фінансових послуг, крім страхування та пенсійного забезпечення».
Таким чином, фізичні особи – підприємці – платники єдиного податку першої-третьої груп не можуть надавати фінансову допомогу, у тому числі безповоротну, оскільки такий вид діяльності не дає права застосовувати спрощену систему оподаткування.
При цьому платники єдиного податку зобов’язані перейти на сплату інших податків і зборів, визначених ПКУ, у разі здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати спрощену систему оподаткування – з першого числа місяця, наступного за податковим (звітним) періодом, у якому здійснювалися такі види діяльності.
Джерело: Головне управління ДПС у Тернопільській області https://tr.tax.gov.ua
Далее
Заявник просив суд визнати неправомірною бездіяльність приватного виконавця, оскільки виконавчі дії не призвели до виконання рішення суду, яким витребувано із незаконного володіння автомобіль та зобов’язано передати його стягувачу. Приватний виконавець безпідставно виконував рішення суду в порядку ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження» як рішення немайнового характеру, натомість повинен був виконувати його в порядку ст. 60 цього Закону, а саме вилучити автомобіль і передати його заявнику.
Районний суд, рішення якого залишив без змін апеляційний суд, відмовив у задоволенні скарги, вважаючи, що судове рішення, яким витребувано автомобіль, є рішенням немайнового характеру, а законодавство не передбачає вчинення приватним виконавцем заходів примусового виконання такого рішення.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні рішення у відповідній частині та визнав неправомірною бездіяльність приватного виконавця, навівши такі правові висновки.
За змістом ч. 1 ст. 63 цього Закону рішеннями немайнового характеру є рішення, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Порядок виконання таких рішень регулюється розд. VIII вказаного Закону. До рішень немайнового характеру, які підлягають примусовому виконанню, належать рішення про відібрання дитини, встановлення побачення з дитиною тощо; про виселення божника, вселення стягувача; інші рішення, за якими боржника зобов’язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача чи утриматися від здійснення таких дій.
У разі задоволення позову про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов’язує відповідача повернути це майно власникові.
Одночасне зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про задоволення вимог про витребування із володіння майна та зобов’язання передати його власнику не може свідчити про те, що таке рішення підлягає виконанню як рішення немайнового характеру, оскільки виконання такого рішення передбачає вчинення державним чи приватним виконавцем дій щодо вилучення такого майна у боржника та передачу його стягувачу, а не обмежується лише діями виконавця щодо перевірки виконання рішення суду самим боржником.
Таким чином, рішення про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння підлягає примусовому виконанню у порядку, передбаченому ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження».
Верховний Суд також зазначив, що обов’язком державного та приватного виконавця є вжиття всіх передбачених законом заходів для виконання судового рішення. Якщо державному чи приватному виконавцю незрозуміло рішення, порядок його виконання, то він не позбавлений можливості звернутися до суду із заявою про роз’яснення рішення суду, про встановлення порядку виконання рішення.
Постанова Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 201/12569/16 (провадження № 61-2627св2).
Далее
После старта рынка земли в Украине у некоторых граждан возник вопрос: может ли физическое лицо — предприниматель получить в собственность участок сельскохозяйственного назначения?
Разъяснения предоставляют специалисты Министерства юстиции в Facebook.
При проведении государственной регистрации права собственности на объекты недвижимости субъектом права собственности признается именно физическое лицо, которое может быть собственником любого имущества, за исключением имущества, которое не может находиться в собственности физического лица. При этом правовой статус физического лица — предпринимателя не влияет на правовой режим имущества, находящегося в его собственности.
Это становится очевидным исходя из следующего.
Согласно Гражданскому кодексу участниками гражданских отношений являются физические лица и юридические лица. Человек как участник гражданских отношений считается физическим лицом.
Все физические лица равны в способности иметь гражданские права и обязанности. Право на осуществление предпринимательской деятельности, которая не запрещена законом, имеет физическое лицо с полной гражданской дееспособностью. Оно реализует данное право при условии государственной регистрации предпринимательской деятельности в порядке, установленном законом.
Если лицо начало предпринимательскую деятельность без государственной регистрации, заключив соответствующие договоры, оно не имеет права оспаривать эти договоры на том основании, что оно не является предпринимателем.
Предприниматели имеют право без ограничений самостоятельно осуществлять любую предпринимательскую деятельность, которая не запрещена законом.
Также Хозяйственным кодексом предусмотрено, что гражданин признается субъектом хозяйствования в случае осуществления им предпринимательской деятельности при условии государственной регистрации его как предпринимателя без статуса юридического лица в соответствии со статьей 58 Кодекса.
Таким образом, регистрация (как предпринимателем) является правом гражданина — физического лица.
Далее
Згідно з п.п. «є» п.п. 14.1.54 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року № 2755-VI із змінами та доповненнями (далі – ПКУ) дохід з джерелом їх походження з України – будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, у тому числі, але не виключно, доходи у вигляді заробітної плати, інших виплат та винагород, виплачених відповідно до умов трудового та цивільно-правового договору.
Додаткові блага – кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов’язаний з виконанням обов’язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розд. IV ПКУ) (п.п. 14.1.47 п. 14.1 ст. 14 ПКУ).
Відповідно до п.п. «е» п.п. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 ПКУ до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий таким платником як додаткове благо (крім випадків, передбачених ст. 165 ПКУ) у вигляді вартості безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг), визначеної за правилами звичайної ціни, а також суми знижки звичайної ціни (вартості) товарів (робіт, послуг), індивідуально призначеної для такого платника податку.
Статтею 1 Закону України від 03 липня 2004 року № 270/96–ВР «Про рекламу», який визначає засади рекламної діяльності в Україні та регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами, визначено, що реклама – це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.
Якщо додаткові блага надаються у не грошовій формі, сума податку об’єкта оподаткування обчислюється за правилами, визначеними п. 164.5 ст. 164 ПКУ (п.п. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 ПКУ).
Враховуючи викладене, візитні картки, виготовлені для працівників, на яких зазначені, зокрема, логотип, реквізити суб’єкта господарювання та особисті дані конкретного працівника, є додатковим благом, отриманим платником податків від роботодавця та їх вартість включається до загального оподаткованого місячного доходу, з якого утримується податок за ставкою, встановленою п. 167.1 ст. 167 ПКУ (18 відсотків).
Джерело: https://lv.tax.gov.ua
Далее
