Особа виграла судову справу за позовом до банку про поновлення на роботі. Позивач двічі подавав заяву до банку про поновлення його на посаді відповідно до рішення суду, проте листом банк повідомив, що рішенням суду не скасовано наказ про звільнення та звільнення не визнано незаконним.
Після цього позивач знову звернувся до суду, але вже із заявою про стягнення з банку середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду відповідно до статті 236 КЗпП України.
Суди першої та апеляційної інстанцій таку заяву задовольнили. Суди зазначили, що затримка виконання рішення суду сталася саме з вини банку.
Банк звернувся до суду касаційної інстанції та просив скасувати ухвали судів попередніх інстанцій, оскільки такі постановлено в порушення статті 236 КЗпП України та статті 76 Закону України «Про виконавче провадження».
Позиція банку полягала в тому, що рішення про поновлення особи на роботі підлягало виконанню в порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», стаття 19 якого (в редакції, яка діяла на час спірних правовідносин) передбачала відкриття виконавчого провадження за заявою стягувача. Проте, цих дій позивач не здійснив. Зазначеним законом встановлено процедуру негайного виконання судових рішень, а тому саме після відкриття виконавчого провадження та невиконання рішення банком можна було б стверджувати про затримку з боку банку у його виконанні.
Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду касаційну скаргу банку не задовольнив, а таку позицію відповідача визнав безпідставною.
Суд зазначив, що відповідно до статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, підлягає негайному виконанню.
ВС роз’яснив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави.
Обов’язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому, з огляду на принцип загальнообов’язковості судових рішень судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов’язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.
ВС зауважив, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов’язків.
Далее
Обставини справи
Позивач, яка працювала дояркою на сільськогосподарському підприємстві, звернулася до суду з позовом до свого роботодавця про стягнення заборгованості із виплати заробітної плати. Вона стверджувала, що керівництво підприємства порушило її право на оплату праці, оскільки в листопаді 2004 року вона отримала 188 грн, а мінімальний розмір заробітної плати тоді становив 237 грн.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
При ухваленні рішення у справі місцевий суд виходив з того, що відповідач здійснив оплату праці відповідно до положень ст. 111 Кодексу законів про працю за фактично виконану позивачем роботу (на підприємстві діяли норми обслуговування та розцінки з оплати праці робітників), а відтак, вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Апеляційний суд залишив рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у силі, посилаючись на те, що мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Однак доказів того, що позивач у листопаді 2004 року повністю виконала місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт), в матеріалах справи немає, і сама позивач про це не зазначала.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до ст. 21 ЗУ «Про оплату праці», розмір заробітної плати може бути нижчий за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання працівником норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника.
Відповідно до ст. 111 КЗпП, при невиконанні норм виробітку не з вини працівника оплата проводиться за фактично виконану роботу. Місячна заробітна плата у цьому разі не може бути нижча за дві третини тарифної ставки встановленого такому робітникові розряду (окладу). При невиконанні норм виробітку з вини працівника оплата провадиться відповідно до виконаної роботи.
«Розцінка оплати праці за одиницю продукції може розраховуватися як для окремих категорій робітників ферми, так і всього колективу з наступним розподілом її між кваліфікаційними групами та всередині їх через відповідні коефіцієнти, а за умов організації праці, побудованої на принципах суміщення професій і взаємозаміні у виконанні робіт, розподіл оплати між членами колективу може здійснюватися порівну пропорційно відпрацьованому часу.
Відповідно, оплата праці не нижче рівня мінімальної заробітної плати не є безумовною гарантією та вимагає від працівника виконання норми праці», — йдеться у постанові Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2019 року.
З огляду на зазначене КЦС ВС залишив касаційну скаргу без задоволення, підтвердивши законність рішень судів першої та апеляційної інстанці1.
Верховный Суд в составе коллегии судей Второй судебной палаты Кассационного гражданского суда рассмотрел дело о возобновлении газоснабжения: облгаз установил заглушку на котел, который (по утверждению облгаза) самовольно установили и не зарегистрировали.
Постановлением от 11 февраля по делу № 357/6342/16 признана правомерность отключения «Киевоблгазом» котла, не введенного в эксплуатацию, после трех лет использования и оплаты счетов за потребленный газ.
По этому же делу были изложены следующие выводы.
В соответствии с Правилами предоставления населению услуг газоснабжения и Правил безопасности систем газоснабжения Украины, которые действовали на момент отключения потребителя от газоснабжения, для регистрации установленного монтажной организацией газового прибора (котла) иностранного производства потребитель обязан предоставить «Киевоблгазу» следующие документы: копию технического паспорта помещения, где установлен этот газовый прибор; акт разреза дымовых вентиляционных каналов, куда этот газовый прибор должен подключаться; сервисное соглашение на техническое обслуживание газового прибора; акт произведенных работ по установлению газового прибора, которые приобщаются к исполнительско-технической документации. После предоставления всех необходимых документов вносятся изменения в договор о предоставлении населению услуг по газоснабжению.
При этом между сторонами был заключен договор относительно обслуживания газовой плиты, а другие газовые приборы отсутствуют. То есть по договору облгаз принимал на себя обязательство относительно предоставления услуг по газоснабжению только к газовой плите.
Договором потребителю запрещено подключать новые (дополнительные) газовые приборы и устройства, изменять место их расположения и вмешиваться в работу внутридомовых систем газоснабжения без согласования с исполнителем, а исполнитель, в случае несоблюдения потребителем обязательств, имеет право прекратить поставку газа потребителю в том числе и в случае самовольного использования газа потребителем.
В постановлении ВС также идет речь о следующем. В этом споре истец не подтвердил выполнение всех вышеперечисленных требований, а потому апелляционный суд правомерно отказал в иске, поскольку отсутствуют правовые основания для признания действий ответчика противоправными. Кроме того, истец не устранил нарушения и не предоставил ответчику все необходимые документы, которые бы предоставляли ответчику право подавать газ к отопительному котлу; основания для возобновления газоснабжения к этому котлу отсутствуют.
Далее
До суду звернулося Товариство з позовом до Управління державного архітектурно-будівельного контролю міської ради про визнання протиправним та скасування приписів та постанов.
Посадовими особами Управління державного архітектурно-будівельного контролю було проведено позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів та правил комунальним підприємством. За результатами перевірки було прийнято приписи про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил по об’єкту та винесено постанови про накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності на Товариство — підрядника.
Позивач не погодився із рішеннями відповідача та зазначив, що висновки акту позапланової перевірки не ґрунтуються на фактичних обставинах виконання будівельних робіт.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги. Суд виходив з того, що акт перевірки комунального підприємства не може бути носієм доказової інформації про вчинені позивачем порушення. Протоколи і приписи стосовно Товариства, складені на підставі такого акту, не є наслідком перевірки позивача, тому вони не можуть бути підставою для прийняття постанов про визнання позивача винним у вчиненні правопорушень норм містобудівного законодавства, а також про застосування до нього санкцій.
Апеляційний суд постанову суду першої інстанції скасував, а позов задовольнив частково. Апеляційний суд зазначив, що виявлене під час перевірки замовника по відповідному об’єкту будівництва порушення позивача як підрядника вимог законодавства, що регулює містобудівну діяльність, може слугувати підставою для прийняття протоколу, припису про усунення порушень та постанови про застосування санкцій.
Верховний Суд погодився з позицією суду першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
Суд касаційної інстанції вказав на те, що виявлені посадовою особою органу державного архітектурно-будівельного контролю порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил фіксуються у відповідних актах, які складаються відносно кожного конкретного суб’єкта містобудування (адже у п. 18 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю зазначається, що акт надається керівникові кожного суб’єкта містобудування, щодо якого складений акт перевірки), який виконує (або виконував) відповідні роботи на об’єкті будівництва, який підлягає перевірці.
Далее
Нинішня практика АТ «Укрпошта» щодо реалізації відправлення судових повідомлень рекомендованими листами має сталий характер, не відповідає вимогам законодавства та за певних обставин фактично унеможливлює розгляд судами справ, у яких передбачено виклик сторін, без порушення вимог цивільного процесуального законодавства.
Цивільне процесуальне законодавство (зокрема, положення ч. 5 ст. 74, ч. 1 – 3, 4, 8 ст. 76 ЦПК України 2004 року, а також ч. 6, п. 2 ч. 7 ст. 128, ч. 1, 4 та 9 ст. 130 зазначеного Кодексу (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»)) не передбачає можливості повернення рекомендованих листів з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання». Така відмітка не розкриває суті причини неможливості вручити адресату відповідний рекомендований лист і не передбачена як причина невручення судового повідомлення.
Отже, така відмітка не дає суду обґрунтованих процесуальних підстав для визначення факту належного повідомлення сторони у судовій справі, зокрема не визначає, чи адресат відмовився від отримання судового повідомлення, чи адресат відсутній, чи особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання.
Крім того, зі змісту ч. 8 ст. 128 ЦПК України випливає, які конкретно відмітки мають робитися щодо судових повідомлень особами, що здійснюють їх поштову доставку у вигляді рекомендованих листів.
Ані Закон України від 4 жовтня 2001 року № 2759-III «Про поштовий зв’язок», ані Правила надання послуг поштового зв’язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, не передбачають для судових повідомлень, направлених рекомендованим листом, довідки із зазначенням причини повернення «за закінченням встановленого строку зберігання», яка засвідчується підписом працівника поштового зв’язку та відбитком календарного штемпеля. Зазначене за своїм сутнісним змістом не є причиною невручення, а є причиною повернення.
З урахуванням зазначеного Верховний Суд наголосив на тому, що у разі повернення рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» мають зазначатися причини невручення, а не причини повернення такого рекомендованого листа.
Приведення АТ «Укрпошта» процедури направлення судових повідомлень рекомендованими листами, зокрема відміток про причини їх невручення, у відповідність до вимог цивільного процесуального законодавства, зокрема ЦПК України, забезпечить судам можливість належним чином виконувати свої процесуальні обов’язки та ефективно здійснювати правосуддя. Це допоможе також усунути практику, яка дає недобросовісним учасникам судових спорів змогу суттєво зловживати процесуальними правами з метою затягування розгляду спорів у судах, уникнення участі в судових засіданнях або створення організаційно-процесуальних умов для скасування в майбутньому справедливих по суті судових рішень.
З повним текстом окремої ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 761/15565/16-ц (провадження № 61-7365св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/79805802.
З повним текстом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 761/15565/16-ц (провадження № 61-7365св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/79805911.
Господарські суди розглядали спір між фізичними особами-підприємцями, що виник з невиконання договору поставки. Позивач просив суд стягнути з відповідача передоплату, пеню, інфляційні втрати, 3% річних та проценти за користування чужими грошовими коштами згідно зі ст.693 Цивільного кодексу України.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Суди виходили з того, що доказів виконання зобов’язань по даному договору відповідач суду не надав, але відповідно до договору місцем відвантаження товару є склад продавця, тобто відповідача у справі. Позивач не надав суду належних і достатніх доказів своєчасного виставлення боржнику вимоги про поставку товару, а тому боржник не міг виконати свого обов’язку у строки, наведені в специфікації, що виключає наявність підстав стверджувати про прострочення виконання зобов’язання відповідачем по поставці товару. Тому суд, з посиланням на приписи ст. ст. 612, 613, 664, 689 Цивільного кодексу України, дійшов висновку, що позивачем не вчинено дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов’язок.
Суд першої інстанції також зазначив, що зобов’язання сторін щодо поставки та прийняття товару згідно з укладеним між ними договором є чинними до повного виконання сторонами, а тому позивач не позбавлений можливості звернутися до відповідача з вимогою про поставку товару.
Касаційний господарський суд скасував судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
ВС вказав, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на виконання умов укладеного договору, позивачем сплачено на користь позивача в якості передоплати за товар кошти, проте, покупцем не було отримано від продавця товар на суму передоплати. Та судами першої та апеляційної інстанцій вірно визначено правову природу сплаченої суми коштів як передоплати, тобто кошти, які попередньо оплачені стороною договору на користь іншої сторони з метою виконання нею своїх зобов’язань.
Але, відмовляючи у позові з посиланням лише на приписи статей 612, 613, 664, 689 Цивільного кодексу України, судами попередніх інстанцій не застосовано частину 2 статті 693 Цивільного кодексу України в контексті реалізації позивачем свого права щодо стягнення коштів передоплати, на яку не було поставлено товар у визначений договором строк.
