Временное ограничение права выезда за пределы Украины, наложенное госиполнителем в исполнительном производстве по решению суда о взыскании безосновательно удерживаемых средств, которое так и не было исполнено, можно спустя несколько лет снять через суд.
Даже если исполнительное производство было закрыто в 2014 году ввиду отсутствия у должника имущества и доходов, а закон не предполагал снятие ограничений, с 2017 года должник может самостоятельно подать заявление о снятии запрета на выезд.
Так, Суворовский райсуд Одессы удовлетворил заявление должника и снял запрет, ведь ограничение в выезде должника за пределы Украины носит временный характер, а его продление вследствие бездействия взыскателя по истечении сроков на повторное предъявление к принудительному исполнению, будет носить постоянный характер. Тем самым нарушаются конституционные права должника.
Постановлением от 12 июня 2020 года по делу № 523/15485/19 это решение оставлено в силе.
Учитывая то, что временное ограничение физического лица в праве выезда за пределы Украины является специальной нормой, применяемой на стадии исполнения судебных решений, а такое принудительное исполнение решения пока не проводится, то наложенное судебным решением временное ограничение в исполнительном производстве, которое завершено, подлежит отмене судом, — указано в постановлении.
В соответствии с положениями статьи 441 ГПК суд:
Суть справи: між позивачкою та відповідачем виник спір про поділ спільного майна подружжя.
Колишня дружина звернулась із позовом, у якому просила визнати транспортний засіб, який було придбано за спільні кошти у шлюбі, спільною сумісною власністю подружжя, залишити його у власності відповідача та стягнути на свою користь 1/2 вартості ТЗ.
Чоловік же звернувся із зустрічним позовом, у якому просив провести поділ меблів, побутової техніки, а також стягнути з позивачки на свою користь 1/2 вартості зроблених покращень у її квартирі.
Місцевий та апеляційний суди позов колишньої дружини задовольнили повністю, а зустрічний позов — частково.
Відповідачу було відмовлено у задоволенні щодо стягнення вартості поліпшень та ремонтних робіт.
Колегія суддів Цивільного суду ВС із таким висновком погодилась.
Відповідну постанову у справі № 243/5477/15-ц ВС прийняв 12.05.2020.
Відповідно до положень статті 156 ЖК Української РСР члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Повнолітні члени сім’ї власника зобов’язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту.
Верховний Суд вказав, що право вимагати стягнення витрат на проведення ремонту будівлі, що належить власникові, у членів сім’ї власника виникає лише у випадку, якщо їх затрати на ремонт жилого приміщення перевищували покладений на них статтею 156 ЖК обов’язок.
Колегія суддів погодилась із висновком судів попередніх інстанцій, що вказані грошові кошти за час спільного проживання подружжя були витрачені для ремонту та реконструкції житла, в якому вони проживали, з метою поліпшення умов життя та в інтересах сім’ї, а тому обгрунтовано відмовили у задоволенні зустрічного позову у цій частині.
Здійснені ремонтні роботи є невід’ємною частиною квартири та не є окремим об’єктом спільної сумісної власності подружжя, тому розподілу не підлягають.
Далее
Верховний Суд вказує на те, що стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу на підставі ст. 235 КЗпП, суд керується Порядком № 100.
За його вимогами усі виплати включають в розрахунок середньої зарплати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із зарплати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Тож суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховують без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику. Внаслідок цього виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
Крім того, відрахування податків і обов’язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би зарплату, із якої також відраховувались би податки і збори.
Джерело: постанова ВС/КАС від 05.08.2020 р. № 817/893/17.
Далее
Далее
Банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов’язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 918/635/18.
Обставини справи
У касаційній скарзі Підприємство просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі. В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилався на те, що:
— накладення арешту на рахунок IBAN № НОМЕР_1 спричинило невиплату заробітної плати для більш ніж 200 працівників Підприємства, оскільки з вказаного рахунку здійснюється виплата заробітної плати, сплата податків і зборів;
— рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов’язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками зі спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.06.2019 зі справи № 916/73/19 та від 10.10.2019 зі справи № 916/1572/19.
Висновок Верховного Суду
Виконуючи рішення суду, виконавець може накласти арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладання арешту на які заборонено законом. При цьому сам банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов’язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (частина четверта статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).
ВС зауважив, що чинним законодавством України не передбачено відкриття суб’єктам господарювання рахунків зі спеціальним режимом їх використання для виплати заробітної плати.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що рахунок IBAN № НОМЕР_1 є поточним рахунком і не є рахунком зі спеціальним режимом використання. При цьому АТ «Ощадбанк» у довідці про відкриті Підприємству рахунки зазначено, що такий рахунок може використовуватися для здійснення інших операцій, у тому числі, але не виключно, для виплати заробітної плати та сплати податків. Нижче Банком вказані рахунки зі спеціальним режимом використання, серед яких рахунок IBAN № НОМЕР_1 не зазначений.
Судді ВС зауважили, що у разі виникнення у боржника зобов’язання з виплати заробітної плати в певному розмірі на кошти, які знаходяться на поточному рахунку боржника, у такому ж розмірі не може бути накладений арешт, а якщо він накладений, то підлягає зняттю.
Таке зняття арешту здійснюється виконавцем відповідно до частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» на підставі поданих боржником документів, що підтверджують виникнення в боржника зобов’язання з виплати заробітної плати та його розміру. Також арешт у розмірі суми зобов’язання з виплати заробітної плати може бути знятий судом у порядку оскарження відмови виконавця зняти арешт з коштів, призначених саме для виплати заробітної плати. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 905/361/19.
Судом апеляційної інстанції у розгляді скарги на дії ВДВС встановлено, що зі скарги не вбачається, яка саме сума потрібна Підприємству для виплати заробітної плати працівникам, тобто вимога скаржника є неконкретизованою.
При цьому судами попередніх інстанцій не встановлено, що боржник звертався до виконавця із заявою про виникнення в нього зобов’язання з виплати заробітної плати в певному розмірі (з документами, що підтверджують ці обставини) та просив не накладати або зняти арешт з відповідної суми коштів на рахунку IBAN № НОМЕР_1 для виплати заробітної плати своїм працівникам.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції з дотриманням норм матеріального та процесуального права відмовив у задоволенні скарги Підприємства на дії ВДВС.
Далее
Можливість вимагати укладення договорів у судовому порядку законодавчо закріплюється тільки щодо певних договорів, обов’язковість укладення яких передбачена законом, зокрема якщо договір заснований на державному замовленні. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду № 922/3442/19.
Верховний Суд зазначив, що чинне законодавство не містить обов’язку для Фонду держмайна укладення договору оренди, а тому у суду відсутні правові підстави для укладення такого договору за рішенням суду, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Згідно з положеннями статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України (матеріали), відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону.
У разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), орендодавець, за умови відсутності заборони на передачу майна в оренду, у п’ятиденний строк після дати реєстрації заяви надсилає копії матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном.
Орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п’ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди.
Орендодавець відмовляє в укладенні договору оренди зокрема у разі, якщо:
У разі відмови в укладенні договору оренди, а також неодержання відповіді у встановлений термін заінтересовані особи мають право звернутися за захистом своїх інтересів до суду.
Верховний Суд звернув увагу, що у разі передачі спору на розгляд суду договір оренди вважається укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду про укладення договору оренди і на умовах, зазначених у ньому.
У відповідності з вимогами частини 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
6.13. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (частини 2 статті 14 ЦК України).
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що можливість вимагати укладення договорів у судовому порядку законодавчо закріплюється тільки щодо певних договорів, обов’язковість укладення яких передбачена законом, зокрема якщо договір заснований на державному замовленні.
За таких обставин, враховуючи, що укладення договору оренди майна в силу закону не є обов’язковим для відповідача, який є правомочною особою на укладення договору оренди державного майна, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору укладеним у даній справі.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
