Верховний Суд у складі об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 430/1281/14-ц та встановив, що договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним у цілому.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що з вересня 2001 року до січня 2012 року особа_1 та особа_6 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням суду. За час перебування у шлюбі подружжя набуло майно, зокрема: магазин з літним майданчиком, житловий будинок.
В листопаді 2011 року між особою_6, від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяв особа_8, та особа_9 було укладено договори дарування вищевказаного нерухомого майна.
Позивач зазначала, що згоди на укладання цих договорів дарування вона не надавала і не уповноважувала жодну особу на підписання самих договорів або такої згоди.
Оскільки вважає своє право власності на частину вказаного нерухомого майна, яке є спільним сумісним майном подружжя, порушеним з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила визнати недійсними договір дарування житлового будинку.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що при укладенні оспорюваних правочинів позивач своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна не надавала, тому оспорювані договори є недійсними.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС підкреслили, що частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Також ВС наголосив, що за вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільний сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладання договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
ВС зауважив, що відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
Відсутність згоди одного із співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
Окрім цього, ВС зауважив, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладання договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи – контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
ВС наголосив, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме – об’єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки – лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). У такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об’єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об’єкт, відтак передати у власність можна лише об’єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсний в цілому.
У справі, що переглядається, подружжя було співвласником всього майна, яке було придбано під час шлюбу, позивач має майнові права на будинок та магазин в цілому, правовий режим права власності – це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договори дарування в цілому.
Далее
?Постанова КЦС ВС від 13.07.2020 № 753/10840/19 (61-22727св19):
?⚖️Суддя-доповідач: Висоцька В. С.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90385050
⚡Ключові тези:
✔У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою, у якій просила видати обмежувальний припис терміново на 6 місяців, яким заборонити колишньому чоловіку ОСОБА_2 вести листування й телефонні переговори, та у будь-якій спосіб спілкуватися або контактувати через інші засоби зв`язку з нею та постраждалою дитиною ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб та зобов`язати заінтересовану особу пройти відповідну програму для кривдників на строк до 12 місяців.
Заява мотивована тим, що з 2007 року по 2012 рік вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вказувала, що вона разом із сином проживає у Словацькій Республіці, де має іншу сім`ю.
У серпні 2015 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір про визначення місця проживання дитини із заявницею, тоді ж ОСОБА_2 надав нотаріально посвідчену згоду на тимчасове проживання дитини у Словацькій Республіці.
Зазначала, що з моменту припинення шлюбу з боку заінтересованої особи по відношенню до заявника, її рідних та близьких, зокрема батька, теперішнього чоловіка та сина ОСОБА_3 , не припиняються дії, які мають характер домашнього насильства. У переписці, яку ОСОБА_2 веде по телефону із заявником з приводу організаційних побачень з сином, він вдається до відкритих погроз, образ, приниження честі та гідності, застосовує нецензурну лайку, називає непристойними словами заявника, її родичів, вживає лексику, недопустиму у нормальному людському спілкуванні.
Крім того, вимагає кошти, примушує до зменшення розміру аліментів на дитину, встановлених рішенням суду, шантажує тим, що не дасть дозвіл на зворотній виїзд дитини до Словацької Республіки, погрожує розправою, завданням шкоди здоров`ю, вбивством, вдається до тиску щодо заявника та її чоловіка. Такі вислови заінтересована особа надсилає також на особистий телефон сина, якому ще не виповнилось 10 років.
Посилаючись на те, що на даний час заявник народила другу дитину, якій півтора року, заінтересована особа знає про це і своїми словами та погрозами розправи свідомо завдає заявниці болю та страждань, створюють реальну небезпеку для неї та її рідних, заявник просила задовольнити її заяву.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 03 липня 2019 року позов задоволено частково.
Видано обмежувальний припис відносино ОСОБА_2 . Встановлено наступні заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 терміном на 6 місяців: заборонено вести листування, телефонні переговори та у будь-якій спосіб спілкуватись або контактувати через інші засоби зв`язку з ОСОБА_1 та постраждалою дитиною ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб.
Рішення суду першої інстанції мотивоване доведеністю та обґрунтованістю вимог ОСОБА_1
Місцевий суд дійшов висновку, що видача обмежувального припису повинна забезпечити дієвий, ефективний та невідкладний захист заявника і дитини від домашнього насильства та буде сприяти недопущенню повторних випадків такого насильства, а інтереси жертв домашнього насильства у даній конкретній ситуації переважають над інтересами кривдника, який впродовж дії припису буде позбавлений права на спілкування з дитиною.
Постановою Київський апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 липня 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, наданим доказам дав належну правову оцінку та й прийшов до правильного висновку про необхідність часткового задоволення заяви ОСОБА_1 , видавши обмежувальний припис відносно ОСОБА_2 та встановивши заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 терміном на 6 місяців у вигляді заборони вести листування, телефонні переговори та у будь-якій спосіб спілкуватись або контактувати через інші засоби зв`язку з ОСОБА_1 та постраждалою дитиною ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб.
Апеляційний суд також указав, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом.
Позиція Верховного Суду
✔Протидія насильству у сім`ї є одним із важливих напрямів суспільного розвитку. Вона розглядається не лише як соціальна проблема, а, насамперед, як проблема захисту прав людини і, перш за все, прав жінок. При здійсненні насильства у сім`ї відбувається порушенням прав і свобод конкретної людини, що вимагає втручання з боку держави і суспільства.
✔Невжиття своєчасних обмежувальних заходів щодо кривдника може призвести в подальшому до завдання шкоди здоров`ю потерпілої від насильства у сім`ї.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини у вказаній сфері, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Згідно з пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що домашнє насильство — це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Економічне насильство — це форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.
Психологічне насильство — це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.
Фізичне насильство — це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належать: 1) терміновий заборонний припис стосовно кривдника; 2) обмежувальний припис стосовно кривдника; 3) взяття на профілактичний облік кривдника та проведення з ним профілактичної роботи; 4) направлення кривдника на проходження програми для кривдників.
Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що обмежувальний припис стосовно кривдника — це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Згідно з частиною третьою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що оцінка ризиків — це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).
Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.
✔Суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав відносно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків.
✔Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
Статтею 350-6 ЦПК України передбачено, що, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або відмову в її задоволенні. У разі задоволення заяви суд видає обмежувальний припис у вигляді одного чи декількох заходів тимчасового обмеження прав особи, яка вчинила домашнє насильство, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» на строк від одного до шести місяців.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частинах першій, третій статті 100 ЦПК України передбачено, що електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
✔На підтвердження заявлених вимог ОСОБА_1 надала скрін-шоти повідомлень з телефону та планшету, роздруківки з Viber, які суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав належними та допустимими доказами, які досліджені судами у їх сукупності та яким надана належна правова оцінка.
✔Встановивши, що зміст конкретних фраз, лексики та характеру використання мовних засобів, які ОСОБА_2 застосовує у переписці з колишньою дружиною та малолітнім сином, дає підстави для висновку, що його дії слід кваліфікувати як домашнє насильство у формі психологічного насильства, що небезпідставно викликає у заявника побоювання за свою безпеку та безпеку своїх рідних і завдає шкоди психічному здоров`ю, в першу чергу, малолітнього сина сторін, судом обґрунтовано заборонено ОСОБА_2 вести листування, телефонні переговори та у будь-якій спосіб спілкуватись або контактувати через інші засоби зв`язку з ОСОБА_1 та постраждалою дитиною ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб.
Заочним рішенням суду, залишеним без змін апеляційним судом, було задоволено позов громадянина США про розірвання шлюбу.
Суди дійшли висновку, що сторони проживають окремо, в різних країнах, кроків до примирення не вчиняли, відновлювати відносини позивач не бажає, подальше спільне життя сторін і збереження їхнього шлюбу є недоцільним, і це суперечить інтересам позивача.
У касаційній скарзі відповідач зазначала про те, що між сторонами немає жодних розбіжностей щодо останнього місця проживання подружжя — США, подружжя ніколи не проживало спільно на території України. Суди не з`ясували та не дослідили право, що підлягає застосуванню під час розгляду питання про розірвання шлюбу. А, звертаючись з позовом до українського суду, позивач уникає поділу майна подружжя, призначення утримання та аліментів на користь відповідача та дітей в США, та позбавляє відповідача права на судовий захист щодо вирішення майнових та фінансових питань після розірвання шлюбу у США.
Верховний Суд зазначив, що оскільки відповідач на момент подання позову про розірвання шлюбу проживала на території України, а позивач, звертаючись до районного суду в Україні, визнав юрисдикцію цього суду для вирішення спору про розірвання шлюбу, тому суд першої інстанції обґрунтовано відкрив провадження у справі про розірвання шлюбу за зареєстрованим місцем проживанням відповідача та розглянув справу по суті, що відповідає вимогам пункту 2 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право».
КЦС роз’яснив, що аналіз положень статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» дає підстави дійти висновку, що законодавець України визначив чотири колізійні прив`язки у визначенні закону, яким має керуватися подружжя під час вирішення питання про припинення шлюбу, зокрема:
1) спільний особистий закон подружжя (lex patrie);
2) закон спільного місця проживання подружжя, за умови, що один з подружжя продовжує проживати у цій державі (lex domicilii);
3) право держави, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином (proper law);
4) закон, обраний подружжям (lex voluntatis).
Суд зазначив, що оскільки позивач є громадянином США, а відповідач — громадянкою України, то відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» у сторін відсутній спільний особистий закон подружжя.
Також встановлено, що подружжям спільно не обрано право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу.
Досліджуючи питання застосування колізійної прив`язки lex domicilii, Верховний Суд зазначив, що ця норма визначає для подружжя право держави, у якій у них було спільне проживання, за умови, що один з подружжя продовжує проживати у цій державі, у разі, якщо фактичні шлюбні відносини між сторонами не припинилися.
А за встановлених судами фактичних обставин справи відбувається відсилання національного законодавства України до застосування права США у вирішенні спору про розірвання шлюбу.
ВС врахував, що питання вибору права, що підлягає застосуванню при розірванні шлюбу, регламентоване у параграфі 285 Зведення колізійних норм США — Законодавства, що регулює право на розлучення (« Law Coverning Right to Divorce»). Згідно з ним національне право держави постійного проживання, в якій пред`явлено позов, підлягає застосуванню для визначення права на розірвання шлюбу (The local law of the domiciliary state in wich the action is brought will be applied to determine the right to divorce). Отже, у законодавстві США викладена колізійна прив`язка до закону суду, який розглядає спір (lex fori).
ВС вказав, що правові норми США при вирішенні питання щодо розірвання шлюбу закріплюють колізійну прив`язку до закону суду (lex fori), що передбачає застосування законодавства держави, суд якої вирішує справи про розірвання шлюбу, за умови постійного проживання хоча б одного з подружжя на території цієї держави.
За загальним правилом частини першої статті 9 Закону України «Про міжнародне приватне право» будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.
КЦС звернув увагу на виняток із такого правила: відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про міжнародне приватне право» у випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається.
Тому, Верховний Суд дійшов висновку про те, що судом першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права України (постанова від 24.07.2020 у справі № 357/12676/18).
Далее
Цільове призначення земельної ділянки відповідно до законодавчо встановлених категорій земель визначається на підставі документації із землеустрою, а порядок використання земельної ділянки в межах певної категорії визначається землекористувачем самостійно, проте з обов’язковим дотриманням містобудівної документації та документації із землеустрою.
Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи 916/1998/19.
Право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідні орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Статтею 792 ЦК України встановлено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема, Законом України «Про оренду землі».
Орендодавець має право вимагати від орендаря:
Землекористувачі зобов’язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Відповідно до положень статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону, та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
У розумінні наведених положень земельного законодавства дострокове розірвання договору оренди можливе виключно за згодою або на вимогу однієї зі сторін договору за рішенням суду у випадках, передбачених законом або договором.
При цьому окремою підставою для примусового припинення права користування земельною ділянкою на умовах оренди є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням.
Колегія суддів враховує, що відповідно до положень статті 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки — використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Отже, основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання. Поділ земельного фонду країни на категорії передбачено ЗК України.
Зміна цільового призначення земельних ділянок (тобто переведення земельної ділянки з однієї категорії, визначеної частиною 1 статті 19 ЗК України в іншу) здійснюється за проектами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури.
Згідно з частиною 5 статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.
Крім того, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов’язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13.12.2007 та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11.06.2009).
Далее
Учасник ТОВ звернувся до господарського суду з позовом, зокрема, про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ про його виключення зі складу учасників товариства як такого, який не вніс (не повністю вніс) свій вклад.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено.
КГС ВС постановою у справі № 911/1089/19 рішення судів попередніх інстанцій змінив шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.
Колегія суддів КГС ВС наголосила на тому, що закон розрізняє поняття «внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення» та «додаткові вклади», тобто такі, що здійснюються при збільшенні вже складеного статутного капіталу.
З огляду на положення статуту ТОВ та приписи ч. 2 ст. 16 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції станом на 20 квітня 2011 року), ч. 6 ст. 144 ЦК України (у редакції станом на 20 квітня 2011 року) загальні збори учасників товариства фактично збільшили вже складений статутний капітал, оскільки збільшення статутного капіталу може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів. Тобто у статуті загальні збори учасників товариства фактично визначили додаткові вклади.
Строк, протягом якого учасники товариства зобов’язані оплатити свій додатковий вклад, визначається не ч. 3 ст. 144 ЦК України, а встановлюється за погодженням учасників товариства та закріплюється в статуті товариства або окремих рішеннях загальних зборів учасників.
Статут ТОВ не містить положення щодо форми, порядку та строків внесення учасниками товариства додаткових внесків у зв’язку зі збільшенням розміру статутного капіталу, оскільки лише декларує обов’язок учасника вносити вклади у розмірі, порядку та засобами, передбаченими цим статутом, визначає строк сплати вкладів учасниками протягом першого року діяльності. Тобто статут не регулює питання щодо форми, порядку та строків внесення учасниками товариства додаткових внесків, а стосується лише питання щодо внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення.
Із повним текстом постанови КГС ВС від 16 червня 2020 року у справі № 911/1089/19 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/89910801.
Велика Палата Верховного Суду розглянула апеляційну скаргу Пенсійного фонду і залишила в силі рішення Касаційного адміністративного суду у складі ВС. Цим рішенням розпорядження Пенсійного фонду про припинення виплати позивачу пенсії до з’ясування визнано протиправним та скасовано. Також відповідно до рішення суду відповідач зобов’язаний відновити виплату позивачу призначеної за віком пенсії з дати припинення виплати.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги про визнання неправомірними дій Пенсійного фонду щодо припинення виплати призначеної пенсії за віком та зобов’язання відповідача відновити виплату призначеної пенсії є обґрунтованими й такими, що підлягають задоволенню.
Позовна вимога про визнання неправомірними дій Пенсійного фонду щодо припинення з 1 квітня 2017 року виплати призначеної за віком пенсії внутрішньо переміщеній особі охоплюється визнанням протиправним і скасуванням розпорядження Пенсійного фонду про припинення позивачу виплати пенсії до з’ясування.
Із повним текстом постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 805/402/18.
Далее
