Юридическая Компания

Новости судебной практики

Велика Палата ВС: правила надання банківських послуг не є складовою кредитного договору

Опубликовано 27 мая 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Велика Палата ВС: правила надання банківських послуг не є складовою кредитного договору

Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № 342/180/17 про отримання кредиту шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до умов та правил надання банківських послуг у Приватбанку (простішою мовою — про кредитні картки).

Для винесення рішення ВП довелося відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14).

Постанова ВП ВС від 3 липня 2019 року містить наступні висновки:

  • оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, вони мають бути зрозумілими всім споживачам і доведені до їх відома;
  • банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші;
  • споживач послуг банку лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений;
  • роздруківка правил із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони, яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування;
  • оскільки умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача, неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» у період з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, кредитор міг додати до позовної заяви витяг з тарифів і витяг з умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову;
  • за відсутності в анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту надані банком витяги з тарифів і умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин;
  • правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору ані щодо будь-яких встановлених ними нових умов та правил чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, ані щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також якщо ці умови прямо не передбачені;
  • пересічний споживач банківських послуг, з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити своє право бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту, та умовами і правилами надання банківських послуг, оскільки умови та правила надання банківських послуг — це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.

Водночас Велика Палата Верховного Суду погодилася із висновком судів попередніх інстанцій про те, що банк вправі вимагати захисту своїх прав через суд — шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.

При винесенні рішення були застосовані :

— резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» № 39/248, ухвалена 9 квітня 1985 року на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН, у якій зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями;

— рішення Конституційного Суду України у справі №1-12/2013 за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» , у якій КСУ зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин і свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

Далее

КЦС ВС роз’яснив порядок вивільнення працівника у зв’язку зі скороченням штату працівника

Опубликовано 25 мая 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

КЦС ВС роз’яснив порядок вивільнення працівника у зв’язку зі скороченням штату працівника

Позивач оскаржив звільнення його з роботи у зв’язку зі скороченням штату згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, просив суд поновити його на роботі на посаді у Миколаївській філії ДП «Адміністрація морських портів України», стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив у силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку зі змінами в із  організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Встановивши, що позивачеві не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів ДП «Адміністрація морських портів України», суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення відповідачем вимог ст. 49-2 КЗпП України.

Крім того, позивач є членом первинної профспілкової організації працівників Адміністрації Миколаївського морського порту, однак відповідач не звертався до профспілки з письмовим поданням про надання згоди на звільнення позивача відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Згідно із ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), пунктами 2–5, 7 ст. 40 і пунктами 2, 3 ст. 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім визначених законом випадків.

Суди встановили, що профспілка працівників морського транспорту Миколаївського морського торговельного порту на запит суду відмовила відповідачеві в наданні згоди на звільнення позивача. Рішення мотивоване, зокрема, тим, що роботодавець запропонував позивачеві наявні вакансії лише у філії, а не на підприємстві загалом.

Постанова Верховного Суду від 6 травня 2020 року у справі № 487/2191/17 (провадження № 61-38337св18) – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89153933.

Далее

Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків: ВС КЦС від 14 травня 2020 року, справа № 420/1753/18

Опубликовано 22 мая 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків: ВС КЦС від 14 травня 2020 року, справа № 420/1753/18

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року орган опіки та піклування Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа — орган опіки та піклування виконавчого комітету Заайдарівської сільської ради Новопсковського району Луганської області, про позбавлення батьківських прав.

Позовна заява мотивована тим, що  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є батьками малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ухиляються від виконання батьківських обов`язків відносно своїх дітей ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , не піклуються про фізичний та психічний стан здоров`я дітей, не створюють належних умов для їх проживання, не піклуються належним чином про дітей, чим порушують статі 150 та 155 СК України. Службою у справах дітей Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області ОСОБА_1 і ОСОБА_2 неодноразово офіційно були попереджені за неналежне виконання батьківських обов`язків відносно дітей.

Орган опіки та піклування Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області просив захистити права малолітніх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4 шляхом позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 відносно їх малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Захистити права малолітніх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4 шляхом відібрання дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від їх батьків — ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Новопсковського районного суду Луганської області від 19 липня

2019 року позовні вимоги задоволено.

Позбавлено батьківських прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відносно малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Передано малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уповноваженій особі служби у справах дітей Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області для подальшого влаштування дітей відповідно до статті 167 СК України.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 352,40 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 352,40 грн.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що в ході судового розгляду підтверджено факт свідомого ухилення відповідачів від виконання своїх батьківських обов`язків, покладених на них статтею 150 СК України, відносно неповнолітніх дітей.

Постановою Луганського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 19 липня

2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.

Попереджено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про неприпустимість в подальшому порушення з їх боку батьківських обов`язків щодо малолітніх дітей — ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та про можливі наслідки у разі неналежного виконання батьківських обов`язків — позбавлення батьківських прав.

На орган опіки та піклування Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області покладено контроль за виконанням ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків відносно дітей — ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Висновок апеляційного суду мотивовано відсутністю достатніх підстав для застосування до відповідачів крайнього заходу впливу — позбавлення батьківських прав, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виявили бажання змінити своє ставлення до виховання малолітніх дітей у бік їх покращення, а позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо.

При цьому апеляційний суд з метою захисту інтересів малолітніх дітей, вважав за необхідне попередити відповідачів про неприпустимість в подальшому порушення з їх боку батьківських обов`язків щодо малолітніх дітей та про можливі наслідки у разі неналежного виконання батьківських обов`язків — позбавлення батьківських прав та поклав на орган опіки та піклування Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області контроль за виконанням відповідачами своїх батьківських обов`язків відносно малолітніх дітей.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Згідно з частин першої, другої, шостої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто, перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають  дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ передбачено, що, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Європейський суд з прав людини у справі «Савіни проти України» (заява

від 18 грудня 2008 року № 39948/06) вказує, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

У рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява

№ 31111/04) суд наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, враховуючи те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, що не виконують батьківських обов`язків та те, що позивачем не надано доказів того, що відповідачі навмисно ухилялися від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей та свідомо нехтували своїми батьківськими обов`язками, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. При цьому суд обґрунтовано вирішив попередити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дітей, поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 батьківських прав та обов`язків.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Далее

Відлік строку позовної давності при поділі майна колишнього подружжя через суд починається з моменту порушення права одного із співвласників іншим, а не датою розірвання шлюбу (ВС/КЦС, у справі № 203/304/17 від 06 листопада 2019 р.)

Опубликовано 20 мая 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Відлік строку позовної давності при поділі майна колишнього подружжя через суд починається з моменту порушення права одного із співвласників іншим, а не датою розірвання шлюбу (ВС/КЦС, у справі № 203/304/17 від 06 листопада 2019 р.)

Фабула судового акту: Часто буває так, що подружжя розлучається але із вирішенням питання поділу спільно нажитого майна затягує. Точніше затягує із судом про вирішення спору про поділ такого майна. Тобто той на кого майно записане вважає, що це залишається його майном, а той на кого не записано – багатіє думкою про судовий позов. Така ситуація може тривати роками…

Юридичне питання тут полягає в тому, коли спливає строк позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ майна подружжя після розлучення? І чи застосовується в цьому випадку загальновідомий строк у три роки?

Розповсюджена думка про те, що строк позовної давності для звернення до суду розпочинає свій відлік з дати розлучення є хибною. І через три роки придбане у шлюбі майно за спільні кошти залишається у спільній сумісній власності. Якщо нема спору. Але важливе наступне.

Наприклад, якщо співвласник, ім’я якого зазначено у Державному реєстрі прав на нерухоме майно як власника будинку, не дає іншому співвласнику користуватися цим будинком, то має місце «порушення права власності», яке підлягає захисту у суді. І тоді відлік строку позовної давності для звернення співвласника до суду розпочинається з моменту початку перешкоджання йому реалізації права власності на будинок, який стає спірним майном.

При цьому дійсно звернутися із позовом про поділ спірного майна співвласник відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України може протягом трьох років з моменту, коли йому стало відомо про перешкоджання. Після спливу трирічного строку суд згідно до ст. 267 ЦК України відмовляє співвласнику у захисті порушеного права, і фактично право співвласника на захист його права власності на будинок припиняється.

В цій справі судами першої та апеляційної інстанцій позивачу було відмовлено саме з причини пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ спільного майна. Суди погодилися із відповідачем, що позивач знав про перешкоджання реалізації йому права власності на спірний будинок вже на наступний день після розірвання шлюбу. А оскільки він знав, то перебіг позовної давності розпочинається саме із дати коли він вперше «відчув» перешкоджання.

Проте суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 72 СК України «Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.»

ВС підкреслив, що у матеріалах справа відсутні докази, які б підтверджували, що позивач знав про перешкоджання відповідачем реалізації йому права власності на будинок, саме починаючи з наступного дня після розірвання шлюбу. Водночас відповідач для обґрунтування заяви про сплив строку позовної давності повинен довести суду, що перешкоджання розпочалося з цього моменту, а не пізніше. Чого зроблено не було. Іншими словами потрібні докази, а не лише заяви.

ВС також навів висновок ВСУ від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15: «Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.»

Далее

Бездіяльність органу влади як підстава виплати моральної шкоди

Опубликовано 15 мая 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Бездіяльність органу влади як підстава виплати моральної шкоди
Порушення прав людини з боку суб’єктів владних повноважень суперечить їх конституційним обов’язкам.

Коли бездіяльність суб’єкта владних повноважень завдає моральних страждань

Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про порушення державою головного обов`язку перед людиною — утвердження та забезпечення її прав (Верховний Суд у справі №750/6330/17).

У випадку звернення до суду щодо відшкодування моральної шкоди, завданої діями чи бездіяльністю органів влади, варто пам’ятати: відсутність наслідків у вигляді розладів здоров’я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже, не свідчить і про те, що моральної шкоди не завдано.

У такому разі необхідно звернути увагу на декілька важливих аспектів. По-перше, відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, має на меті компенсацію потерпілому завданих збитків. По-друге, мова йде про превентивні заходи для органу влади.

Розглядаючи справу, суд визначає, чи була завдана особі моральна шкода. Крім того, суд встановлює розмір відшкодування. Власне, завдання потерпілого або його представника полягає в переконанні суду в необхідності та доцільності відшкодування моральної шкоди.

У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено:

  • в чому полягає ця шкода;
  • якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно;
  • якими доказами вона підтверджується. 

Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.

Суб’єкт владних повноважень звільняється від відповідальності з відшкодування моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з його вини.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від:

  • характеру правопорушення;
  • глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації;
  • ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування;
  • інших обставин, які мають істотне значення.

Що говорить закон

Наразі в чинному законодавстві України відсутній нормативно-правовий акт, який би встановлював алгоритм доведення заподіяної моральної шкоди.

Моральна шкода може полягати, зокрема:

  • у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації;
  • у моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я;
  • у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав;
  • у незаконному перебуванні під слідством і судом;
  • у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя;
  • у порушенні стосунків з людьми зі свого оточення при настанні інших негативних наслідків.

Позиція Верховного Суду

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою, то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державної казначейської служби України.

«З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності її розміру, визначеного позивачем», — констатував Верховний Суд.

Для прикладу, громадяни все частіше отримують немотивовані відмови у наданні особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки. Органи місцевого самоврядування аргументують неухвалення рішення недостатньою кількістю голосів депутатів чи іншими причинами, які суперечать статті 118 ЗК України.

Подібний випадок був розглянутий 27 листопада 2019 року Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду (справа №750/6330/17).

Громадянин двічі звертався до міської ради з клопотанням про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Двічі міськрада не приймала рішення, фактично не виконуючи вимог статті 118 Земельного кодексу України.

Скаржник просив стягнути з міської ради завдану йому моральну шкоду в розмірі 10 000 гривень. Суд першої інстанції дійшов висновку, що невирішення міською радою у встановленому законом порядку клопотань завдало йому моральної шкоди у розмірі 2000 грн.

Суд апеляційної інстанції скасував рішення в частині відшкодування моральної шкоди, визначивши, що сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.

Верховний Суд залишив у силі рішення суду першої інстанції та погодився, що бездіяльність міської ради спричинила моральну школу громадянину, який не отримав бажані земельні ділянки.

Отже, якщо особою, яка звернулася до відповідного органу місцевого самоврядування, виконані всі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.

«Адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно», — наголосив Верховний Суд.

Загальноприйняті підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Так, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій.

Як зазначив Верховний Суд: «Страждання і приниження — емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого».

Міжнародна практика

У свою чергу, ЄСПЛ зазначає, що порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див., наприклад, «Рисовський проти України», «Антоненков та інші проти України»).

Вирішуючи справи про відшкодування суб’єктом владних повноважень завданої ним шкоди, в кожному конкретному випадку суд повинен встановити: чи досягли негативні емоції з боку особи рівня приниження та страждання? При цьому варто пам’ятати про причино-наслідковий зв’язок та співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Далее

Можно ли выселить хостел из многоквартирного дома: судебная практика

Опубликовано 13 мая 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Можно ли выселить хостел из многоквартирного дома: судебная практика

В последние несколько лет достаточно актуальной проблемой для жителей многоквартирных домов столицы и других крупных городов, является деятельность в жилых домах так называемых «хостелов» (общежитий). Часто можно услышать истории о том, что даже в респектабельных ЖК и ОСББ внезапно открываются хостелы, в которых проживают десятки неизвестных жильцам лиц. Как правило, наличие в жилом доме хостела, влечет за собой и частые жалобы на антисанитарию в подъезде, шум, нарушения общественного порядка.

По разным данным, например, в Киеве работают около тысячи хостелов. При этом по имеющимся сведениям, лишь около 10% столичных хостелов работают легально.

Дело дошло до того, что приказом Управления туризма и промоций Киевской городской государственной администрации от 3.09.2019 №37 была создана рабочая группа по оперативному решению проблемных вопросов существования хостелов на территории Киева.

Однако, эффект от чисто административных мер властей пока не очень велик. Часто хостелы, закрываясь в одних местах, быстро открываются в других. Иногда даже с прежним названием. В итоге, жильцам многоквартирных домов, если им не удается решить конфликт с владельцем квартиры-хостела миром, нередко приходится обращаться в суды, чтобы добиться прекращения деятельности хостела в их доме.

Что говорят суды

Так, 20 марта 2020 года Голосеевский районный суд столицы вынес решение по иску, касавшемуся прекращения работы хостела в ОСББ «Квітень» на улице Голосеевской 13-а.

Жительница ОСББ обратилась в суд в декабре 2019 года с иском, в котором указала, что местонахождение хостела в данном ОСББ является незаконным. Также она отметила, что хостел создает проблемы жильцам, поскольку его обитатели постоянно мусорят в подъезде, распивают алкогольные напитки и курят прямо в подъезде или под окнами квартир.

Заявительница отметила, что нахождение хостела в ОСББ является незаконным, поскольку является нецелевым использованием квартиры в многоквартирном доме и потребовала в иске обязать владельца квартиры-хостела прекратить использование квартиры в качестве хостела.

Ответчик судебный процесс проигнорировал, и отзыв на иск заявительницы не подал.

Согласно данным Голосеевского отдела полиции, Управления жилищно-коммунальной политики Департамента жилищно-коммунальной инфраструктуры КГГА, а также акта обследования квартиры-хостела, проведенного Голосеевской райгосадминистрацией и данным самого ОСББ «Квітень», было установлено, что под хостел одна из квартир ОСББ используется с 2015 года. Всего в хостеле имеется 30 койко-мест, и постоянно проживает около 30 человек. При этом с 1 января 2015 года по 3 декабря 2018 года в полицию поступило 17 сообщений о нарушениях порядка обитателями данного хостела.

Также в производстве Голосеевского отдела полиции с августа 2019 года находится уголовное производство по факту незаконного размещения хостела в ОСББ «Квітень». В рамках этого уголовного производства полиция допросила пятерых свидетелей, которые показали, что за проживание в хостеле они платят наличными, каких-либо квитанций об оплате не получают.

В итоге, вынося решение в пользу истицы, суд счел, что речь в данном случае идет о праве каждого лица на защиту своего гражданского права в случае его нарушения.

При этом суд прибег к решению Конституционного Суда Украины от 1.12.2004 по конституционному представлению 50 народных депутатов, в котором Суд дал толкование понятию «охраняемый законом интерес».

«Согласно с п. п. 3, 4 ч. 2 ст. 16 Гражданского кодекса способами защиты гражданских прав и интересов может быть, в частности, прекращение действия, которое нарушает право и восстановление положения, которое существовало до нарушения», — говорится в решении Голосеевского райсуда. 

Суд отметил, что согласно Гражданскому кодексу, квартира – это изолированное помещение в жилом доме, приспособленное для самостоятельного в нем проживания.

Владелец жилого дома или квартиры имеет право использовать помещение для собственного проживания, проживания членов своей семьи, других лиц и не имеет права использовать его для промышленного производства. Право собственности при этом не может использоваться во вред правам, свободам и интересам общества.

Суд отметил, что согласно п. 7 Правил использования помещений жилых домов, утвержденных постановлением Кабинета Министров № 572 от 8.10.1992, собственники квартиры обязаны использовать помещения жилых домов по их назначению.

«То есть, для осуществления хозяйственной деятельности могут использоваться только нежилые помещения. Перевод жилых помещений в нежилые может осуществляться, но только в исключительных случаях, и только по решению исполнительных органов городских и областных советов», — говорится в решении суда. 

Кроме того, суд установил, что хостел в ОСББ «Квітень» не соответствует государственным стандартам, предъявляемым к такого рода заведениям, в частности санитарно-техническим требованиям. В то же время никаких разрешений на переоборудование квартиры под хостел владелец квартиры-хостела не получал. 

В итоге, в своем решении суд обязал владельца квартиры-хостела прекратить использовать квартиру в качестве хостела.

Аналогичной практики придерживаются и другие районные суды столицы. Так, 24 октября 2019 года Оболонский районный суд Киева обязал владельца квартиры прекратить ее использование как хостела.

В данном случае, впрочем, процесс сильно затянулся. Еще в декабре 2015 года жильцы жилого дома вызвали полицию, чтобы зафиксировать работу хостела в жилом доме. Прибывшие полицейские допросили обитателей хостела и установили, что проживающие там люди работают на столичных стройках, СТО или находятся в процессе поиска работы. При этом вся оплата осуществлялась исключительно наличными, которые комендант хостела отвозил организаторам хостела.

Впрочем, реакции городских и районных властей на незаконный хостел пришлось ждать долго. Только в 2018 и 2019 годах городскими и районными властями были рассмотрены соответствующие обращения жильцов дома.

По результатам последовавшей проверки также было установлено нарушение строительных стандартов при организации хостела, а также нецелевое использование самой квартиры.

Кому стоит судиться за выселение хостела

Отметим, что, судя по судебной практике, важную роль играет, кто именно является истцом в деле по прекращению работы хостела. Если истцами являются сами жильцы дома, где «прописался» хостел, то суды достаточно часто встают на их сторону.

Но вот в случаях, где истцом выступает управляющая компания, возможны неудачи. Так, 23 марта 2020 года Днепровский райсуд Киева отказался удовлетворить иск КП «Управляющая компания по обслуживанию жилищного фонда Днепровского района г. Киева». Своим иском коммунальщики пытались прекратить работу хостела на подведомственной территории.

Судебный процесс управляющая компания решилась начать после того, как в декабре 2019 года к ней обратились жители подъезда, где находился хостел, с просьбой отреагировать на сложившуюся ситуацию. Жители жаловались, что обитатели хостела нередко нарушают общественный порядок, употребляют алкогольные напитки, оскорбляют местных жителей, мусорят в подъезде и пьянствуют даже на детской площадке. Также, жителей возмутило то, что они были вынуждены оплачивать вывоз мусора, выбрасываемого обитателями хостела, а также холодную и горячую воду (по общедомовым счетчикам), которой пользовались и жители хостела.

Изучив материалы дела, суд установил, что квартира-хостел действует без разрешающих документов, не соответствует строительным стандартам, используется не по целевому назначению, доставляет немало проблем жителям дома. Но в итоге суд все же решил отказать в удовлетворении иска.

Суд счел, что в данном случае отсутствуют данные, которые свидетельствовали бы о нарушении гражданского права или интереса именно КП «Управляющая компания по обслуживанию жилищного фонда Днепровского района г. Киева», как истца.

Также не было установлено право КП обращаться в суд с соответствующим иском и представлять в суде интересы других лиц. Как отмечено в решении суда, истцом могла являться Днепровская райгосадминистрация столицы, как выразитель интересов территориальной общины.

«Нарушения прав именно коммунального предприятия со стороны ответчика судом не установлено, а каких-либо властных полномочий в отношении жилья, которое принадлежит на праве частной собственности гражданам, данное предприятие не имеет и выступает стороной только в договорных отношениях с собственниками», — указано в решении суда.

Далее