Майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу. Проте за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
До такого висновку дійшов Верховний Суд у справі №279/6459/14-ц від 19-го лютого 2020 року.
«Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна», — йдеться у матеріалах справи.
До суду першої інстанції жінка звернулася з позовом до чоловіка, у якому просила визнати спільним сумісне майно.
В обґрунтування своїх вимог зазначила, що з квітня 2005 вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірваний у листопаді 2014 року. Під час перебування у шлюбі сторонами було набуто рухоме майно, згоди щодо поділу якого ними досягнуто не було, а тому позивач просила задовольнити заявлені нею позовні вимоги.
Судом першої інстанції було визнано право власності дружини на частину автівки. Це рішення було вмотивоване тим, що за час перебування у шлюбі сторони за спільні кошти придбали авто.
Апеляційну скаргу дружини суд задовольнив повністю. Рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову жінки про поділ торговельного контейнера скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення. Було визнано спільним сумісне майно подружжя та поділено торговельні металеві контейнери.
У касаційній скарзі чоловік просив скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спірне майно було придбано ним за власні кошти. Крім того, майно фізичної особи-підприємця не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.
Верховний Суд встановив, що майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
«Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя», — йдеться у матеріалах справи.
ВС зазначив, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували набуття спірного майна за рахунок коштів відповідача як підприємця, тобто за його особисті кошти, розмір цих коштів та джерело їх походження.
За таких обставин, доводи касаційної скарги чоловіка про те, що спірне майно, набуте за його особисті кошти, є необґрунтованими, оскільки останній презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно не спростував. Тож його касаційну скаргу ВС залишив без задоволення.
Джерело: https://sud.ua
Далее
«При прийманні оплати за товар через мережу інтернет за допомогою систем LiqPay та WayForPay, чи зобов`язаний підприємець (продавець) використовувати реєстратор розрахункових операцій?»
Відповідь на актуальне питання сьогодення міститься у Постанові ВС у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2021 року, справа №520/7835/19, адміністративне провадження №К/9901/4294/20
Еквайринг — послуга технологічного, інформаційного обслуговування розрахунків за операціями, що здійснюються з використанням електронних платіжних засобів у платіжній системі; платіжна картка — електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.
Системи LiqPay і WayForPay є платіжними сервісами ПриватБанка і ТОВ ФК «ВЕЙ ФОР ПЕЙ» відповідно, призначені для спрощення проведення розрахунків між фізичними особами, юридичними особами та/або фізичними особами-підприємцями в мережі Інтернет за допомогою персональних комп`ютерів та/або інших мобільних пристроїв та з використанням банківських платіжних карток. За своїм змістом вони є системами для надання послуг з еквайрингу у дистанційному режимі.
Продаж товарів на умовах повної передоплати із застосуванням платіжних сервісів LiqPay і WayForPay відбувається у три етапи: 1) операція з приймання платіжним сервісом коштів від покупця, про що формується відповідне електронне повідомлення про приймання коштів; 2) операція безготівкового переказу платіжним сервісом коштів, прийнятих від покупця, на банківський рахунок продавця; 3) передача товару покупцю.
З технічної точки зору між фізичною особою-підприємцем і фінансовою установою, якій належить платіжний сервіс, відбувається операція з безготівкового переказу коштів, для проведення якої застосування РРО не є обов`язковим, разом з тим, суб`єктами (учасниками) безпосередньо операції купівлі-продажу товару є фізична особа-підприємець, яка здійснює продаж товарів, і отримувач такого товару (покупець), який здійснює грошовий розрахунок за цей товар у дистанційному режимі за допомогою платіжного сервісу.
При цьому, факт виконання договору купівлі-продажу товару обумовлений саме отриманням товару покупцем, а тому, продавець зобов`язаний забезпечити отримання покупцем розрахункового документа, який підтверджує факт оплати покупцем товару. Відповідно, така операція має ознаки розрахункової в розумінні Закону № 265/95-ВР, а застосування РРО при її проведенні є обов`язковим.
На правильність цього висновку вказує і юридична модель здійснення платежу за електронним договором з оплатою через використання електронних платіжних сервісів LiqPay і WayForPay, яка передбачає використання для розрахунку саме банківської платіжної картки в дистанційному режимі. Положення Закону № 265/95-ВР прямо визначають необхідність оформлення відповідного розрахункового документа у разі застосування банківської платіжної картки при здійсненні такої розрахункової операції, хоча її характер і є безготівковим.
Оскільки в розумінні Закону № 675 та статті 664 ЦК України момент виконання продавцем обов`язку передати покупцеві товар у разі укладання електронного договору із умовами доставки товару покупцеві через перевізника або організацію зв`язку співпадає з моментом здачі товару такому перевізникові чи організації зв`язку, а визначення місця проведення розрахунків в розумінні Закону № 265/95-ВР визначається і як місце, де безпосередньо здійснюється розрахунок, так і як місце отримання покупцем попередньо оплачених товарів із застосуванням платіжних карток, то у такому випадку місцем проведення розрахунків виступає або місце отримання продавцем коштів за товар, або місце передачі продавцем товару перевізникові чи організації зв`язку.
Тобто у разі доставки поштою або кур`єрською службою товару, придбаного на умовах передоплати із застосуванням платіжних сервісів LiqPay і WayForPay суб`єкт господарювання повинен вкласти у поштове відправлення раніше роздрукований з використанням РРО розрахунковий документ установленої законодавством форми і змісту на повну суму проведеної операції, що підтверджує факт купівлі-продажу товарів. Також, у передбачених законодавством випадках, продавець зобов`язаний вкласти у поштове відправлення гарантійний талон, технічний паспорт або інший документ, що його замінює, який має містити обов`язкові реквізити.
Якщо водія підозрюють у керуванні транспортом у нетверезому стані, поліцейські можуть перевірити його на ознаки сп’яніння і без свідків, але лише за умови обов’язкової відеофіксації.
Про ці законодавчі норми нагадав Хмельницький апеляційний суд у постанові по справі № 676/5808/21, передає «Закон і Бізнес».
За інформацією, викладеною в матеріалах справи, водій Volkswagen Golf керував автомобілем в стані наркотичного сп`яніння. Це підтверджено висновком лікаря обласного закладу з надання психіатричної допомоги.
Судді Кам’янець-Подільського міськрайонного суду визнали водія винним у керуванні автомобілем в стані наркотичного сп’яніння (ч. 1 ст. 130 КУпАП). Але його захисник оскаржив постанову до апеляційного суду, вважаючи огляд недійсним, а протокол – недопустимим доказом вини. Свою позицію він аргументував тим, що працівники поліції не запропонували його підзахисному пройти огляд на стан тверезості на місці зупинки з використанням спеціальних технічних засобів, а під час освідування й складання протоколу не залучали свідків. Тож захисник порушника попросив скасувати постанову і закрити провадження.
Апеляційний суд звернув увагу на те, що відповідно до інструкції «Про затвердження Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції» від 09.11.2015 № 1452/735 , якою керуються патрульні поліцейські у випадку виявлення у водія ознак сп’яніння, огляд на стан наркотичного сп`яніння правоохоронці проводять не на місці зупинки транспортного засобу, а у спеціальному медичному закладі.
Також ХАС вказав на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за окремі правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху» № 1231-IX, згідно з яким під час проведення огляду осіб поліцейський застосовує технічні засоби відеозапису, а якщо з якихось причин їх застосувати неможливо – огляд проводиться у присутності двох свідків.
Суд констатував, що як вбачається із відеозаписів «саме (водій Volkswagen Golf) — особа якого зафіксована на відеозаписі та співпадає з особою, яка була встановлена апеляційним судом, проходив огляд на стан наркотичного сп`яніння».
Судді ХАС постановили, що поліцейські дотрималися порядку проведення огляду на стан наркотичного сп’яніння, а висновок місцевого суду про доведеність вини водія у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 130 КУпАП – правомірний.
Тож Хмельницький апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу захисника водія на постанову Кам`янець-Подільського міськрайонного суду, залишивши її без зміни.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі № 910/7511/20 назвав критерії визначення упущеної вигоди та відповів на питання, що таке збитки.
На думку Верховного Суду, при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення), як:
1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту);
2) розумні витрати;
3) компенсаційність відшкодування збитків.
Формуючи позицію Верховний Суд виходив із такого.
Правові підстави та умови відшкодування збитків визначені, зокрема положеннями Глави 3 «Захист цивільних прав та інтересів» Розділу І «Основні положення» Книги першої «Загальні положення», Глави 51 «Правові наслідки порушення зобов`язання. Відповідальність за порушення зобов`язання» Розділу І «Загальні положення про зобов`язання» Книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК України та Главою 25 «Відшкодування збитків у сфері господарювання» Розділу V «Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання» ГК України.
У пункті 8 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до частини другої статті 20 ГК України права та законні інтереси суб`єктів господарювання захищаються шляхом, зокрема, відшкодування збитків.
Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
У пункті 4 частини першої статті 611 ЦК України унормовано, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків та моральної шкоди.
Згідно із частиною першою статті 623 ЦК України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
За приписами частини першої статті 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено.
У частині другій статті 22 ЦК України визначено, що збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно із частиною другою статті 224, частиною першою статті 225 ГК України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається, зокрема, неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною.
Тобто, збитки — це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.
Як зазначено вище, збитки, як правова категорія, включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrum cessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnum emergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення.
Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.
Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення:
1) протиправної поведінки особи (боржника);
2) збитків, заподіяних такою особою;
3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і збитками;
4) вини особи, яка заподіяла збитки, у тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення не настає відповідальності з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди (така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.07.2011 у справі № 3-64гс11, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.10.2018 у справі № 908/2261/17, від 31.07.2019 у справі № 910/15865/14, від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20).
При цьому протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи (така поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці — діях або бездіяльності).
Під збитками розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права та (або) применшенні немайнового блага тощо.
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками виражається в тому, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки.
Вина заподіювача збитків є суб`єктивним елементом відповідальності і полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності.
Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання.
Тому звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на кредитора (позивача) обов`язок також довести, окрім наведеного, реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.
Крім того, позивачу (кредитору) слід довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (подібні за змістом висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 910/12204/17, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/18).
Тобто вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 127/16524/16-ц (провадження № 61-22106св18)).
Також позивач (кредитор) повинен довести: факти вжиття ним певних заходів щодо одержання таких доходів. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягає відшкодуванню (подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.12.2019 у справі № 908/2486/18, від 15.10.2020 у справі № 922/3669/19, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/18).
При цьому слід мати на увазі, що тлумачення змісту частини другої статті 22 ЦК України, частини другої статті 224, статті 225 ГК України свідчить, що упущена вигода, будучи складовою поняття «збитки», на відміну від реальних збитків, фактичну вартість яких можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі, пов`язана з тим реальним приростом, збільшенням її майнової сфери, якого можна було б очікувати за звичайних обставин, якби ці обставини не були порушені неправомірною поведінкою боржника.
У частині третій статті 623 ЦК України закріплено норму, яка регламентує ціни на товари, роботи, послуги тощо, які використовуються для обчислення збитків, зокрема, збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.
Схожого змісту норми щодо ціни містять частини третя, четверта статті 225 ГК України, яким визначено, що при визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов`язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, — на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.
Водночас аналіз змісту положень ЦК України та ГК України свідчить про відсутність у них закріплених норм, що детально регламентують методику розрахунку — критерії визначення (обчислення) збитків у вигляді упущеної вигоди.
Відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток.
Тож у з`ясуванні критеріїв, яким слід керуватися при визначенні (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд зважає на сутність правової природи категорії «упущена вигода», принципи на яких ґрунтується виконання зобов`язання з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а також функції, які повинно виконувати відшкодування збитків.
Судова колегія зауважує, що відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди пов`язує можливість отримання доходу (майнових вигод) особою, право якої порушено, саме із звичайними обставинами, тобто звичайними умовами цивільного/господарського обороту.
Тому при визначенні (обчисленні) розміру упущеної вигоди першочергове значення має врахування критерію звичайних обставин (умов цивільного/господарського обороту), за яких кредитор мав достатні очікування на отримання відповідного доходу в разі належного виконання боржником своїх обов`язків.
При цьому звичайними обставинами (умовами цивільного/господарського обороту) фактично є типові (нормальні) обставини (умови) комерційного обігу (функціонування ринку), а не теоретично, потенційно можливі, особливо сприятливі ситуації, що мали місце під час неналежного виконання боржником своїх обов`язків.
Іншим критерієм, який необхідно враховувати при визначенні (розрахунку) розміру упущеної вигоди, є критерій розумності витрат. Сутнісний зміст цього критерію та необхідність урахування при розрахунку упущеної вигоди обумовлений принципами зобов`язального права та загальними засадами цивільного законодавства — керівними ідеями, з яких мають виходити усі без виключення учасники цивільних відносин.
Аналіз таких принципів цивільного права, як справедливість, добросовісність, розумність дає підстави для висновку, що розумними витратами є витрати кредитора на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права.
Слід зазначити, що визначаючи розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна функція, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони зобов`язання (кредитора) та визначає своїм завданням компенсацію кредитору дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків.
Відтак, при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення), як:
1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту);
2) розумні витрати;
3) компенсаційність відшкодування збитків.
Водночас на практиці досить часто складно точно визначити та, як наслідок, довести дійсний розмір заподіяних кредитору збитків у вигляді упущеної вигоди.
У такому разі виникає питання:
яким чином має діяти суд у випадку, коли заподіяні позивачу (кредитору) збитки у вигляді упущеної вигоди важко з`ясувати в кількісному вираженні та складно встановити їх розмір з достатнім ступенем визначеності, тоді як протиправна поведінка заподіювача збитків та причинний зв`язок між збитками та протиправною поведінкою є доведеними позивачем (кредитором) та підтверджуються матеріалами справи?
Вочевидь, що за цих умов відмова у стягненні упущеної вигоди з огляду недоведення позивачем чіткого розміру заподіяних йому збитків не узгоджується із наведеними вище принципами та засадами цивільного законодавства, які є керівними ідеями, з яких мають виходити у своїй діяльності усі без винятку учасники цивільних (господарських) відносин, та призводить до втрати захисної і відновлювальної функції відшкодування збитків.
Суд звертає увагу, що відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується з метою захисту порушених (невизнаних) цивільних прав й інтересів та полягає у відшкодуванні правопорушником вартості майнових вигод, які потерпіла особа могла б мати, якби її суб`єктивне право не було порушеним (невизнаним).
Тобто така міра відповідальності, як відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди перш за все є спрямованою на захист (відновлення) порушеного права потерпілого, що цілком узгоджується із приписами частини другої статті 216 ГК України, якою з-поміж іншого визначено, що застосування господарських санкцій, якими у розумінні частини другої статті 217 ГК України є відшкодування збитків, повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення.
Тому справедливе відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди за наявності доведеності протиправної поведінки заподіювача збитків та причинного зв`язку між збитками та протиправною поведінкою є одним із ефективних засобів захисту порушених прав кредитора, адже сама лише констатація у судовому рішенні порушення прав кредитора (позивача) не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним.
Джерело: https://sud.ua
Далее
Фізична особа звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру в Рівненській області у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 4,0020 га у власність для ведення фермерського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності на відповідній території, а також зобов’язати відповідача затвердити проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передати її у власність цій особі.
Про це повідомляє пресслужба ВС.
Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач, як член фермерського господарства, має право на одержання безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю) за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні голови цього фермерського господарства на відповідній території, а відмова в затвердженні проєкту землеустрою можлива лише у разі, якщо він не погоджений у порядку ст. 186-1 ЗК України. Жодних інших правових підстав для відмови в затвердженні проєкту землеустрою після його погодження в порядку ст. 186-1 ЗК України норми ст. 118 ЗК України не містять.
Відповідач оскаржив рішення судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.
За результатами розгляду справи Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду сформував такі правові висновки.
У члена фермерського господарства не виникає право користування земельною ділянкою, яка була надана власником (органом місцевого самоврядування) громадянину (засновнику) у користування для створення такого господарства. Єдиним суб’єктом, який володіє правомочністю користуватися земельною ділянкою, виділеною власником (органом місцевого самоврядування) для створення фермерського господарства, є саме таке фермерське господарство як суб’єкт господарювання.
Право на безоплатну передачу у власність земельних ділянок із земель, що надавалися в користування засновнику для створення фермерського господарства, не виникає у жодного члена фермерського господарства, зокрема засновника.
Члени фермерських господарств, у тому числі засновник (який отримав земельну ділянку в користування для створення такого фермерського господарства), можуть отримати безоплатно у приватну власність земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) із земель державної та комунальної власності у порядку, передбаченому ЗК України, та лише після припинення права власності чи користування такими земельними ділянками у визначеному законом порядку.
Враховуючи наведене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку, що у відповідача не було правових підстав для затвердження позивачеві проєкту землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки.
Постанова Верховного Суду від 3 листопада 2021 року у справі № 817/1911/17 (адміністративне провадження № К/9901/61297/18) за посиланням.
Далее
За повідомленням Каховського міськрайонного суду Херсонської області притягнуто до відповідальності жінку, яка вчинила психологічне насильство щодо своєї матері.
Як встановлено судом, жінка, знаходячись за місцем проживання, виражалася нецензурною лайкою на адресу своєї матері, чим завдала шкоди психологічному здоров’ю останньої.
Вказаними діями жінка скоїла правопорушення, передбачене частиною першою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а саме: вчинення домашнього насильства.
В судове засідання правопорушниця не з’явилася, до суду надала заяву, в якій вказала, що просить розгляд справи проводити у її відсутності, з протоколом щодо неї згодна.
Розглянувши справу, Каховський міськрайонний суд Херсонської області дійшов висновку, що вина правопорушниці доведена, адже відповідно до положень статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», домашнім насильством є діяння фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються у тому числі між родичами.
Суд визнав жінку винною та застосував до неї адміністративне стягнення у вигляді штрафу.
До відому:
Вчинення домашнього насильства, насильства за ознакою статі, тобто умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров’ю потерпілого, а так само невиконання термінового заборонного припису особою, стосовно якої він винесений, або неповідомлення уповноваженим підрозділам органів Національної поліції України про місце свого тимчасового перебування в разі його винесення, —
тягнуть за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від тридцяти до сорока годин, або адміністративний арешт на строк до семи діб.
Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне з порушень, передбачених частиною першою цієї статті, —
тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин, або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.
Наведене рішення, не є поодиноким.
Наприклад, у справі, що знаходилась на розгляді Бердичівського районного суду Житомирської області № 274/2052//20, жінка ОДИНАДЦЯТЬ разів вчинила домашнє насильство в сім’ї, яке полягало у тому, що вона майже кожного дня у період з 14.02.2020 по 26.02.2020 кричала та ображала нецензурною лайкою свою матір.
За результатом розгляду вказаних протоколів судом прийнято рішення про те, що провина жінки у повній мірі доведена як матеріалами протоколів так і її, а також свідків поясненнями та призначив адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 170 грн.
Тож шануйте один одного!
А у разі, якщо потребуєте допомоги, звертайтесь до офісу компанії: Адміральський проспект, 25, оф.9
Далее
