Сумський окружний адміністративний суд розглянув в порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу № 480/3600/20 за позовом особи в інтересах іншої особи до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити дії.
Обставини справи
Позивач з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, в якому просить визнати протиправною відмову Держгеокадастру у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2,0 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Краснопільської селищної ради Краснопільського району Сумської області та зобов`язати відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою.
Не зважаючи на те, що до заяви були додані усі необхідні документи, визначені законом, Головне управління відмовило в наданні дозволу, оскільки заявник є малолітньою особою. Позивач не погоджується із такими діями відповідача, у зв`язку із чим звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.
Ухвалою суду від 17.06.2020 відкрито провадження, розгляд справи призначено за правилами спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач подав до суду відзив, у якому проти позовних вимог заперечує, просить відмовити в їх задоволенні та зазначив, що Головне управління діяло у межах наданих повноважень та обґрунтовано відмовило в задоволенні заяви, оскільки заявник є малолітньою особою. Такі особи повинні вчиняти правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення малолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників і дозвіл органу опіки та піклування. Щодо вимоги про зобов`язання відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою представник зазначив, що у разі задоволення такої вимоги, це буде фактичним втручанням в дискреційні повноваження ГУ Держгеокадастру у Сумській області.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, враховуючи таке.
Згідно з ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Порядок передачі земельних ділянок у власність громадян врегульовано ст. 118 Земельного кодексу України відповідно до частин 6-7 якої громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення, серед іншого, особистого селянського господарства, у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Як убачається з наведених норм, стаття 118 Земельного кодексу України містить виключний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Відповідач, в силу вимог Земельного кодексу України та покладених на нього обов`язків, зобов`язаний в кожному випадку дослідити фактичні обставини повно та всебічно для з`ясування наявності чи відсутності встановлених законом підстав для відмови в задоволенні заяви.
В суді відзначили, що відповідач, розглядаючи клопотання малолітньої особи, повинен був прийняти одне з двох рішень: надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні. При цьому у випадку відмови ГУ Держгеокадастру у Сумській області повинно було керуватись лише тими підставами, виключний перелік яких визначено у ст. 118 Земельного кодексу України.
Відмовляючи у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою відповідач зазначив, що заявник є малолітньою особою.
У вказаному наказі ГУ Держгеокадастру у Сумській області не зазначає про невідповідність місця розташування земельної ділянки, що планується до відведення, вимогам законів, прийнятим відповідно до них нормативно-правовим актам чи генеральним планам населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічним обґрунтуванням використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектам землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затвердженим у встановленому законом порядку.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що не відповідає критеріям, встановленим ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв`язку з чим є протиправним, а позовні вимоги — обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
При цьому вимоги щодо зобов`язання ГУ Держгеокадастру у Сумській області надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства не підлягають задоволенню, з огляду на таке.
За своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо надання дозволу на розроблення проектів землеустрою земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу.
Дискреційні повноваження — це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.
Отже, дискреційне право органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, обумовлене певною свободою (тобто вільним або адміністративним розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків.
Наділивши державні органи та осіб, уповноважених на виконання функцій держави, дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави та особам уповноважених на виконання функцій держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятими Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя.
Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги щодо зобов`язання ГУ Держгеокадастру у Сумській області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною виходять за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягають.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Як було зазначено вище, суд не може перебирати на себе повноваження іншого державного органу оскільки, відповідно до статей 121 і 122 Земельного кодексу України виключно до компетенції відповідача віднесено право надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність або відмова у наданні такого дозволу, а тому позовні вимоги у частині зобов`язання ГУ Держгеокадастру у Сумській області надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною (орієнтовною) площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Краснопільської селищної ради Краснопільського району Сумської області за межами населених пунктів, не підлягають задоволенню.
Згідно з частиною 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Зі змісту вказаної норми можна зробити висновок, що при розгляді справи суд обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві. Водночас суд може вийти за межі правового обґрунтування, зазначеного у позовній заяві, якщо вбачає порушення інших приписів ніж ті, про які йдеться у позовній заяві.
Вихід за межі позовних вимог можливий у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, при цьому вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна вимога.
Отже, для повного захисту прав позивача суд вважає за необхідне зобов`язати ГУ Держгеокадастру у Сумській області повторно розглянути клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Таким чином, суд вирішив позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Краснопільської селищної ради Краснопільського району Сумської області.
Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Сумській області повторно розглянути заяву.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Далее
КЦС ВС роз’яснив підстави та умови застосування дисциплінарного стягнення у вигляді догани за порушення трудової дисципліни
Скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про визнання незаконним та скасування наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив такі висновки.
Згідно з ч. 1 ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано такий захід стягнення, як догана.
Відповідно до ч. 1 ст. 148 цього Кодексу дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення.
Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов’язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов’язків; вина працівника; наявність причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов’язків.
Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.
Саме на роботодавцеві лежить обов’язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов’язковому порядку має бути встановлена вина як одна з важливих ознак порушення трудової дисципліни.
Відповідно до ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
Отже, при розгляді справ про накладення дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни судам необхідно з’ясовувати, в чому конкретно проявилося порушення, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147–149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення, зокрема чи враховані обставини, за яких вчинено проступок.
Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов’язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов’язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.
Апеляційний суд виходив із того, що в наказі про оголошення догани зазначено: за які порушення накладено дисциплінарне стягнення; докази, які підтверджують вказані порушення; інформацію, на підставі яких статей КЗпП України накладено дисциплінарне стягнення.
Проте з таким висновком погодитись не можна.
Наказ про оголошення догани позивачці прийнятий на підставі недотримання нею вимог наказу, який втратив чинність, тож суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки оголошення догани роботодавцем на підставі наказу, який втратив чинність, є неприпустимим.
Наказ про накладення на позивачку дисциплінарного стягнення не відповідає вимогам трудового законодавства, зокрема в ньому не зазначено, коли мало місце і в чому конкретно полягає порушення нею трудових обов’язків.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що дисциплінарне стягнення за вказані порушення накладено поза межами місячного строку, який визначений ч. 1 ст. 148 КЗпП України.
Апеляційний суд помилково виходив із того, що порушення трудової дисципліни є триваючим.
Постанова Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження № 61-38286св18) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/90591458.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, розглядаючи справу № 347/576/18 про встановлення факту, що має юридичне значення, сформулював такі висновки.
У судовому порядку відповідно до пункту 26 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637, встановлюється лише факт приналежності документа, що підтверджує трудовий стаж, якщо ім`я, по батькові та прізвище, які зазначені в документі, не збігаються з ім`ям, по батькові або прізвищем особи за паспортом або свідоцтвом про народження.
Таким чином, встановлення факту наявності трудового стажу для призначення пенсії здійснюється органами Пенсійного фонду України під час прийняття рішення про призначення пенсії, а рішення вказаного органу щодо її призначення підлягає оскарженню у встановленому законом порядку.
Заяви про встановлення фактів трудового стажу не можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства. Відмова відповідного органу у встановленні таких фактів може бути оскаржена заінтересованою особою до адміністративного суду.
З урахуванням наведеного питання встановлення факту наявності трудового стажу не підлягає судовому розгляду, а повинне вирішуватись у позасудовому порядку відповідно до встановленої законодавством процедури.
У березні 2018 року заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Заява мотивована тим, що з 27 лютого 2017 року він отримує пенсію за віком.
Косівське об`єднане управління Пенсійного фонду України Івано-Франківської області при нарахуванні йому пенсії не врахувало період його роботи з 27 січня 1988 року до 14 липня 1995 року.
Вказував на те, що 17 жовтня 1974 року він прийнятий на роботу до Косівського заводу будматеріалів. 2 вересня 1975 року цей завод був перейменований на ВАТ «Джурівський хімзавод», а в подальшому — на завод «Ватра». 1 лютого 1991 року він був переведений робітником на фабрику «Дударик». 12 січня 1995 року на цій фабриці виникла пожежа, внаслідок якої знищені всі бухгалтерські документи, в тому числі книги наказів та книги з нарахування заробітної плати.
Зазначав, що факт його роботи у період з 27 січня 1988 року до 14 липня 1995 року можуть підтвердити його співробітники.
З урахуванням зазначеного, заявник просив встановити період його роботи з 27 січня 1988 року до 14 липня 1995 року на ВАТ «Джурівський хімзавод» та фабриці «Дударик» для зарахування цього періоду до страхового стажу та перерахунку пенсії за віком.
Рішенням Косівського районного суду від 21 травня 2018 року у складі судді Крилюк М. І. заяву задоволено.
Встановлено заявнику період його роботи з 27 січня 1988 року до 14 липня 1995 року на ВАТ «Джурівський хімзавод» та фабриці «Дударик» для зарахування даного періоду до страхового стажу та перерахунку пенсії за віком.
Суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості вимог заявника. Також суд першої інстанції врахував, що позасудовим способом неможливо встановити такі факти, що мають юридичне значення, а первинні документи, які б їх підтверджували, не збереглися.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 вересня 2018 року апеляційну скаргу Косівського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Івано-Франківської області задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано.
Провадження у справі закрито.
Суд апеляційної інстанції виходив із того, що встановлення факту наявності трудового стажу відповідно до Порядку підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637, здійснюється органами Пенсійного Фонду України, а не у судовому порядку.
?Постанова КЦС ВС від 22.07.2020 № 520/11029/14-ц (61-14658св19):
?⚖️Суддя-доповідач: Штелик С. П.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90784230
⚡Ключові тези:
✔У серпні 2014 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Військової частини 9997 Одеської авіаційної ескадрильї Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (далі — В/Ч 9997), третя особа — Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, у якому просили стягнути з відповідача кожному по 1 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що 04 липня 2012 року під час здійснення планового польоту з метою охорони державного кордону сталася авіакатастрофа, у якій загинув командир літака майор ОСОБА_2 — син ОСОБА_1 та батько ОСОБА_2 Балансоутримувачем літака, який зазнав авіакатастрофу є В/Ч 9997.
Посилаючись на наявність страждань, пов`язаних із загибеллю сина та батька, дій керівництва військової частини, позивачі просили позов задовольнити.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 липня 2017 року у складі судді Луняченка В. О. позов задоволено частково.
Стягнуто з В/Ч 9997 на користь ОСОБА_1 500 000 грн та на користь ОСОБА_2 300 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не надав належні докази про існування підстав для відмови у відшкодуванні заподіяної джерелом підвищеної небезпеки шкоди та винність ОСОБА_2 у навмисних діях або грубої необережності, що привели до катастрофи літака. Місцевий суд указав на установлені фактичні обставини справи, наявність страждань, пов`язаних із загибеллю сина та батька, дій керівництва військової частини та вважав розумним і справедливим стягнення на користь ОСОБА_1 (матері загиблого) моральної шкоди у розмірі 500 000 грн, а на користь ОСОБА_2 (сина загиблого) 300 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Постановою апеляційного суду Одеської області від 24 липня 2018 року апеляційну скаргу В/Ч 9997 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного вирішення справи.
Апеляційний суд вважав встановленим, що майор ОСОБА_2 , який був командиром літака, не був реабілітований як той, що згідно матеріалів кримінальної справи, під час виконання польоту порушив вимоги норм безпеки польотів, виконуючи політ на висотах, допустив зіткнення літака з земною поверхнею, у результаті екіпаж у кількості трьох осіб загинув. Тобто ОСОБА_2 вчинив порушення правил польотів та правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило авіакатастрофу та підпало під склад злочину, відповідальність за який передбачено статтею 416 КК України, а саме — порушення правил польотів або підготовки до них, а також порушення правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило катастрофу або інші тяжкі наслідки.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
✔У справі, яка переглядається, предметом позову є стягнення моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.
З обставин справи слідує, що постановою слідчого прокуратури від 31 жовтня 2012 року кримінальну справу за фактом порушення правил польотів або підготовки до них, а також порушення правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило катастрофу літака за ознаками злочину, передбаченого статтею 416 КК України закрито на підставі пункту 8 статті 6 ЦПК України в редакції, чинній на момент вчинення процесуальної дії, у зв`язку з тим, що особа, у діях вбачаються ознаки злочину, померла.
Доказів на підтвердження того, що відносно ОСОБА_2 , який загинув внаслідок авіакатастрофи, була порушена кримінальна справа, проводились будь-які слідчі дії, матеріали справи не містять.
Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно із частинами третьою — п`ятою статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом статті 1167 ЦК України, якщо моральної шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, така моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.
Відповідно до частини другої статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.
Згідно з частинами першою, другою, п`ятою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
✔Таким чином, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки відшкодовується чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим) такої особи, а також особам, які проживали з нею однією сім`єю, особою, яка на відповідній правовій підставі володіє об`єктом використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку незалежно від вини такої особи.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Дослідивши обставини справи в частині, яка переглядається, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що ОСОБА_2 , який був командиром літака, загинув під час авіакатастрофи, тобто внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, яким на момент катастрофи на законних підставах володіла В/Ч 9997, та врахувавши, що в ході судового розгляду, відповідач не довів існування підстав для відмови у відшкодуванні шкоди, задіяної джерелом підвищеної небезпеки та винність ОСОБА_2 у навмисних діях або грубої необережності, що привели до катастрофи літака, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення вимог ОСОБА_2 в даній справі.
Визначаючи розмір моральної шкоди, місцевий суд урахував глибину фізичних та душевних страждань сина в наслідок загибелі батька, виходив із засад розумності та справедливості.
✔Переглядаючи справу, апеляційний суд зосередився на встановленні вини ОСОБА_2 у катастрофі літака, яка мала місце 04 липня 2012 року, проте поза увагою суду апеляційної інстанції залишився той факт, що смерть ОСОБА_2 настала внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки — літака, власником якого є В/Ч 9997, тому остання зобов`язана відшкодувати позивачу ОСОБА_2 моральну шкоду, завдану смертю батька, незалежно від своєї вини.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 05 червня 2019 року за наслідками розгляду даної справи в частині вимог іншого позивача — ОСОБА_1 (провадження № 61-43717св18).
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
Суд першої інстанції урахував вимоги норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, дослідив обставини справи у відповідності із такими вимогами і надав оцінку доводам учасників справи, перевіривши надані учасника доказами.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи дану справу в апеляційному порядку, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив протилежне за змістом судове рішення без належного спростування висновків районного суду, без зазначення новий доказів, які не були досліджені районним судом або досліджені ним із порушенням визначеної законом процедури, у зв`язку із чим без належного мотивування допустив переоцінку досліджених районним судом обставин та висновків.
Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 381/3165/17 та встановив, що існування між сторонами договірних правовідносин виключає можливість витребування майна на підставі положень статей 387, 388 ЦК України.
Обставини справи
Житлово-будівельний кооператив «М» звернувся до суду з позовом до особи_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Суд установив, що згідно з витягом з протоколу позачергових зборі ЖБК «М» особу_1 прийнято до складу кооперативу з вступним внеском 100 000 грн.
В подальшому між кооперативом та особою_1 було укладено договір на придбання загальної площі житла в порядку членства в кооперативі, відповідно до умов якого кооператив приймає члена кооперативу у дольове будівництво 105-квартирного житлового будинку та квартири (номер_1), загальна вартість якої складає 189 538 грн. Вважав, що особою_1 у порушення позачергових зборів членів ЖБК не було сплачено не тільки вступний внесок в розмірі 100 000 грн, а й не було проведено розрахунок за квартиру в порядку, визначеному в договорі. Проте особа_1 зареєстрував право власності на квартиру.
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області в задоволенні позову відмовлено.
Постановою апеляційного суду Київської області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС підкреслили, що відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Застосовуючи положення статті 387 ЦК України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
Також ВС зауважив, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Установивши, що особа_1 набув право власності на квартиру на підставі укладеного між ним та ЖБК «М» договору на придбання загальної площі житла в порядку членства в кооперативі, який не оспорений та недійсним не визнавався (положення статті 204 ЦК України), суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положення статей 387, 388 ЦК України, у зв’язку із чим правильно відмовив у задоволенні позову.
На підставі вказаного Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що між сторонами існують договірні правовідносини, що в свою чергу виключає застосування до виниклих правовідносин положень статей 387, 388 ЦК України.
Відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною. Про це нагадав Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 569/15101/16-ц.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Статтею 20 Закону України «Про відпустки» визначено виключний перелік документів, що подаються із заявою про надання відпустки, який розширеному тлумаченню не підлягає. На день виникнення спору, у відповідності до діючого законодавства, з урахуванням положень Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», позивач мав додати до заяви про надання відпустки по догляду за онукою лише довідку про вихід матері дитини на роботу. Інших документів роботодавець від позивача не був уповноважений вимагати.
16 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ із заявою про надання йому відпустки з 21 вересня 2016 року до 2 липня 2019 року по догляду за онукою до досягнення нею трирічного віку як діду, оскільки мати дитини ОСОБА_2 з 21 вересня 2016 року має намір вийти на роботу. В заяві зазначав, що підставою для подання заяви про надання відпустки слугувало те, що йому не надаються щорічні відпустки, не виплачується заробітна плата, не оплачуються листки непрацездатності, не виплачена компенсація за вимушений прогул, стягнута за рішенням суду про поновлення на роботі.
Листом від 20 вересня 2016 року відповідач відмовив ОСОБА_1 у наданні відпустки по догляду за онукою, посилаючись на відсутність довідки з місця роботи матері дитини про те, що вона стала до роботи на умовах повного робочого дня.
Враховуючи встановлені у справі обставини про те, що АТ належним чином не розглянув заяву ОСОБА_1 про надання відпустки у зв`язку з вимогою надати довідку з місця роботи матері дитини про те, що вона стала до роботи на умовах повного робочого дня до закінчення терміну цієї відпустки, проте протиправність зволікання щодо видачі такої довідки АТ підтверджена судом в адміністративній справі, колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що своєчасне отримання довідки про роботу ОСОБА_2 і надання її позивачем роботодавцеві у складі попередньо поданої заяви про надання відпустки по догляду за онукою до досягнення нею трирічного віку породжувало б у відповідача обов`язок надати позивачу таку відпустку, а не звільняти його з роботи 24 жовтня 2016 року. Тобто станом на 24 жовтня 2016 року позивач мав перебувати у відпустці по догляду за онукою по досягненню нею трирічного віку.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що позивача звільнено без законної підстави, що має наслідком його поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу й відшкодування моральної шкоди.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandisрішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Верховний Суд наголосив, що законодавство не надає право роботодавцю вимагати від працівника, який є дідом і має намір доглядати за онукою до досягнення нею трирічного віку, доведення ним фактичного догляду за онукою та надання з цього приводу письмових чи інших підтверджень.
Далее
