Відповідно до вироку суду особу було засуджено за ч. 2 ст. 125, ч. 1 ст. 121,ч. 1 ст. 70 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Ухвалою суду, залишеною без зміни апеляційним судом, відмовлено у задоволенні заяви особи про перегляд вироку за нововиявленими обставинами.
У касаційній скарзі засуджений покликався на те, що апеляційний суд розглянув справу без його участі, оскільки видалив його з зали судового засідання на весь час судового розгляду, не залучивши при цьому захисника для здійснення захисту, чим істотно порушив вимоги ст. 330 КПК.
ККС ВС касаційну скаргу особи задовольнив, а ухвалу апеляційного суду скасував з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції.
Суд нагадав, що згідно з вимогами ч. 1 ст. 330 КПК, якщо обвинувачений порушує порядок у залі судового засідання або не підкоряється розпорядженням головуючого у судовому засіданні, останній попереджає обвинуваченого про те, що в разі повторення ним зазначених дій його буде видалено з зали судового засідання. При повторному порушенні обвинуваченим порядку судового засідання, він може бути видалений за ухвалою суду з зали засідання тимчасово або на весь час судового розгляду. Якщо такий обвинувачений не представлений захисником, суд зобов`язаний залучити захисника для здійснення захисту за призначенням і відкласти судовий розгляд на строк, необхідний для його підготовки до захисту. Після повернення до зали засідання обвинуваченому надається можливість ознайомитися з доказами, які були досліджені, а також з рішеннями, які були ухвалені за його відсутності, та дати пояснення щодо них. У разі видалення обвинуваченого на весь час судового розгляду, судове рішення, яким закінчено провадження в суді, негайно оголошується обвинуваченому після його ухвалення.
ВС роз’яснив, що системний аналіз цієї норми свідчить, що у разі видалення з зали судового засідання при повторному порушенні порядку обвинуваченого, який не має захисника, на суд законом покладено обов`язок залучити захисника для здійснення захисту обвинуваченого за призначенням і відкласти розгляд на строк, необхідний для підготовки захисника до захисту. Передбачене законом право головуючого видалити обвинуваченого з зали судового засідання на весь час судового розгляду можливе лише в тому разі, якщо він своєю поведінкою грубо порушує порядок у судовому засіданні і перешкоджає подальшому розгляду справи. Якщо ж судом було прийняте таке рішення, обвинувачений позбавляється можливості брати участь у судовому розгляді, виступати в судових дебатах чи з останнім словом. Однак рішення, яким закінчено провадження у суді, негайно після його ухвалення має бути оголошено обвинуваченому.
Фабула судового акта: Заявник, громадянин Сполучених Штатів Америка, M.T. (далі — Заявник) стверджував, що національні суди не змогли встановити його батьківство, і тим самим обмежили його право на доступ до суду.
На час подій Заявник викладав англійську мову в одній з київських шкіл. Він мав стосунки із заміжньою жінкою, яка через деякий час народила дитину; у свідоцтві про народження батьком дитини було вказано чоловіка партнерки Заявника. Проведений згодом тест ДНК встановив, що біологічним батьком дитини є Заявник. Заявник регулярно надавав дитині та матері фінансову підтримку, а у випадку смерті заповів усе своє майно дитині.
Через декілька років мати дитини розлучилася, і повідомила Заявнику, що вирішила вийти заміж за громадянина Німеччини та переїхати разом з дитиною до Німеччини. Заявник висловив незгоду на виїзд дитини, після чого мати дитини не надавала Заявнику змогу бачитися з дитиною.
Заявник звернувся до суду з метою визнання свого батьківства та внесення відповідних змін у свідоцтво про народження дитини. Суд першої інстанції задовольнив вимоги Заявника, визнавши причини пропуску строків для оспорювання батьківства, передбачених Сімейним кодексом України, поважними. Суд апеляційної інстанції скасував вказане рішення з мотивів пропущення встановленого законодавством строку для оспорювання батьківства, який почав перебіг з дати отримання результатів тесту ДНК. Суд касаційної інстанції відхилив скаргу Заявника
ЄСПЛ підкреслив, що у всіх справах, що стосуються дітей, саме їхні інтереси повинні мати першочергове значення під час прийняття рішення. ЄСПЛ наголосив, що у справі Заявника за відсутності відповідних інтересів дитини не було об’єктивних підстав для заборони на спілкування з дитиною.
ЄСПЛ звернув увагу на те, що національні суди прийшли до висновку про пропущення Заявником відповідних строків без аналізу конкретних обставин справи. Відповідно до національного законодавства суди мали повноваження поновити строк за наявності для цього поважних причин. Апеляційний суд відхилив пояснення Заявника рішення першої інстанції без належного обґрунтування. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини, в житті якої брали участь біологічний батько, законний батько і вітчим, фактичні відносини дитини з цими людьми залишалися недослідженими судами. У зв’язку із зазначеним ЄСПЛ констатував, що не було проведено належного аналізу обставин справи для збалансування інтересів дитини та інтересів Заявника. Незважаючи на скарги Заявника з питань права під час оскарження рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції залишив такі скарги без уваги.
З огляду на вищевикладене, ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції, оскільки національні суди не забезпечили повагу до приватного життя Заявника.
Скаргу Заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо порушення права на доступ до суду внаслідок невирішення по суті питання щодо батьківства окремо розглянуто не було.
За матеріалами Протокол
Відповідно до статті 9 Закону № 2343-XII справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Частиною четвертою статті 10 Закону № 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.
Указана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи судами попередніх інстанцій), яким визначено, що господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, зокрема у спорах про стягнення заробітної плати, та застосовується незалежно від суб`єктного складу сторін.
Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев`ятастатті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом № 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ.
У ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів, спорів про поновлення на роботі з вимогами до боржників у такій справі.
Крім того, відповідно до статті 17 Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) після 19 січня 2013 року встановлено порядок розгляду позовних вимог конкурсних кредиторів до боржника.
Із винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов`язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом№ 2343-XII; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство.
За приписами частини першої статті 17 Закону № 2343-XII у разі, якщо до боржника, щодо якого порушена справа про банкрутство, пред`явлений позов, який ґрунтується на грошових зобов`язаннях боржника, що виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, суди мають у встановленому процесуальним законом порядку приймати такі позовні заяви і вирішувати спір за цією вимогою по суті за правилами позовного провадження до офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство.
Про офіційне оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство розпорядник майна повідомляє суд, який розглядає позовні вимоги конкурсних кредиторів до боржника. Цей суд (суди) після офіційного оприлюднення відповідного оголошення має зупинити позовне провадження та роз`яснити позивачу зміст частини четвертої статті 23 цього Закону, зазначивши про це в ухвалі або в протоколі судового засідання (частина друга вказаної статті).
Якщо позивач не звернувся у тридцятиденний строк з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство, суд, який розглядає позовну заяву, після закінчення тридцятиденного строку з моменту офіційного оприлюднення поновлює позовне провадження та відмовляє у задоволенні позову (частина третя вказаної статті).
У разі звернення позивача із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство після винесення ухвали господарського суду за результатами розгляду цих вимог позовне провадження підлягає припиненню на підставі пункту 2 частини першої статті 80Господарського процесуального кодексу України(частина четверта вказаної статті).
Якщо у порушенні провадження у справі про банкрутство відмовлено або провадження у справі про банкрутство припинено, позовне провадження підлягає поновленню і позов розглядається по суті (частина п`ята вказаної статті).
У частині шостій статті 17 Закону № 2343-XII зазначено, що положення частин першої — четвертої цієї статті не застосовуються до позовів за вимогами кредиторів, на які не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Стаття 23 Закону № 2343-XII встановлює порядок виявлення кредиторів.
Так, у частині першій указаної статті зазначено, що конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.
Таким чином, відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення.
Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, в порядку статті 23 Закону № 2343-XII незалежно від настання строку виконання зобов`язань.
Відповідно до статті 19 Закону № 2343-XII на вимоги про стягнення заробітної плати не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів (частина п`ята).
Особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в ліквідаційній процедурі у шосту чергу. Такі кредитори не беруть участі в представницьких органах кредиторів (зборах та комітеті кредиторів).
Отже, визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення, реалізувати свої права і отримати задоволення своїх вимог та дотримання прав боржника щодо визначення обсягу кредиторської заборгованості та черговості її погашення.
ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) передбачав ситуації, коли таке провадження не могло бути закінчене у цивільному порядку.
Відповідно до частини першої статті 205 ЦПК України (у зазначеній редакції) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Тобто, на час вирішення питання про можливість подальшого розгляду справи у порядку цивільного судочинства діяло правило, за яким указаний спір з відповідачем, щодо якого порушено справу про банкрутство, підлягав розгляду в порядку господарського судочинства.
КГС ВС в постановлении от 22 августа 2019 года № 369/3340/16-ц определил, в каком случае расписка не подтверждает получение денег в долг.
Обстоятельства дела
Истица обратилась в суд относительно взыскания долга по договору займа. Она указала, что договор был оформлен распиской, ответчик получил 18 тыс. грн и обязался вернуть их после продажи земельного участка.
Суд первой инстанции удовлетворил исковые требования в этой части. Апелляционный суд отменил соответствующее решение.
Позиция Верховного Суда
По своей сути расписка о получении в долг денежных средств является документом, который выдается должником кредитору по договору займа после получения средств, подтверждая как факт заключения договора и содержание условий договора, так и факт получения должником от кредитора определенной денежной суммы.
При этом факт получения средств в долг подтверждает не любая расписка, а именно расписка о получении средств, из содержания которой возможно установить, что состоялась передача определенной суммы средств.
Исследуя долговые расписки или иные письменные документы, суд для определения факта заключения договора должен выявлять настоящую правовую природу правоотношений сторон независимо от наименования документа и, в зависимости от установленных результатов, сделать соответствующие правовые заключения.
Апелляционный суд пришел к заключению, что она не подтверждает факт передачи средств.
Согласно расписке ответчик лишь обязался отдать истцу 18 тыс. грн после продажи земельного участка, а не вернуть полученную в долг сумму средств.
ВС указывает, что суд апелляционной инстанции пришел к обоснованному заключению о недоказанности существования между сторонами правоотношений по договору займа.
Далее
Далее
Банк звернувся до особи з позовом про стягнення кредитної заборгованості. Позивач зазначав, що позичальник, яка не виконала взятих на себе зобов`язань, померла і спадкоємцем, який прийняв спадщину після її смерті, є відповідач.
Банк направив відповідачу претензію про добровільне погашення кредитної заборгованості, однак він жодних дій щодо її виконання не вчинив.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд вказав, що спадкоємці боржника є боржниками перед кредитором лише за умовами прийняття спадщини та у межах вартості майна, одержаного у спадщину. А відповідно до відповіді державної нотаріальної контори спадкова справа після смерті позичальника не заводилась.
Апеляційний суд не знайшов підстав для задоволення позову. Суд зазначив, що спадкоємці несуть відповідальність за зобов`язаннями спадкодавця в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до нього. За наявності кількох спадкоємців кожен з них відповідає за борги спадкодавця пропорційно до одержаної ними частки у спадковому майні. Якщо до спадкоємців перейшли не ідеальні (у дробах) частки у спадщині, а реальні (чітко визначене у заповідальному розпорядженні майно), потрібна пропорція вираховується шляхом встановлення того співвідношення, у якому вартість цієї речі знаходиться із вартістю спадкової маси. Так, відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця носить частковий характер і обмежується вартістю майна, успадкованого цією особою.
Відповідно до довідки сільської ради у будинку зареєстровані, крім відповідача, також й інші особи, які, можливо, проживали на день смерті позичальника разом із нею і тому можуть нести відповідальність, передбачену статтею 1282 Цивільного кодексу України, та погасити заборгованість перед банком у рівних частинах відповідно до вартості майна, отриманого у спадок.
Касаційний цивільний суд ВС задовольнив касаційну скаргу Банку та справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги (стаття 1281 ЦК України).
Згідно із статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
